Спитайте Мієчку

Коли мені дали почитати цю книжку, сказали, що це дуже літня історія і її потрібно читати саме зараз, щоб не втратити відчуття літнього вайбу. І це справді так. Атмосферність літніх днин в селі передана напрочуд чуттєво. Ти чуєш запах яблук, уявляєш помаранчеві гарбузи складені у купу та цей буйний ріст зелені, яка так і норовить залізти не на свою територію.

Коли в нас виникають труднощі, куди ми прагнемо – назад у дитинство, до батьківської хати. Так і сестри Мієчка, Лієчка та Марта у непевні для себе часи з’явилися у бабусі на порозі. Теодора берегиня цього дому та сімейних традицій. Вона приймає своїх онучок такими як вони є.

Сюжет в книзі і є, і не має одночасно. Для мене це теж був своєрідний плюс. Оповідь складається з окремих історій, але кожна історія як пазл вмонтована одна в одну.

Це все знайоме і не знайоме одночасно. Наче ти в такій хаті теж міг би жити, але ні, в тебе не так заросло подвір’я, не тераса, а веранда або навіть літня кухня. Близько, але не так.

Настрій був переданий просто на тисячу відсотків. Ти занурюєшся і читаєш. Ти можеш зупинись і настрій залишиться з тобою. Що як на мене дуже кульгає, то це діалоги. Вони розпливчаті і не завжди розумієш, що до чого.

Автор у книзі як кажуть навела туману, але закінчилось літо і історія закінчилась буденними справами. Все стало на свої місця і проблеми розрулилися. Як і буває в житті. Щодо книжки, коли настрій розвіявся, то сюжет вже здається не таким привабливим і трохи дивним.

До речі, що це суто літня книжка, я не згодна. В літо хочеться повернутися завжди, коли стоїть осіння негода, морозна зима або вітряна весна. Ти чекаєш літа і можеш відчути його, читаючи Мієчку.

Хоть у меня и не было никогда бабушки в деревне, как впрочем и такого количества родственников, этой историей я прониклась сполна. Стоящий среди проселочных дорог домик, обветшалый, с облупившейся краской легко нарисовался в моей голове; бабуля, которая убеждена, что ей пора умирать со дня на день, и ее многочисленные внучки, каждая со своими проблемами, которыми она не хочет огорчать бабушку.

В простых предложениях диалогов кроется глубина, которую не сложно рассмотреть. Молчание персонажей буквально чувствуешь, и знаешь, что в нем лежат и ответы, и понимание, доступное лишь самым близким людям.

Страницы не задерживаются долго на конкретной ситуации, мысли, или чувстве, - они несутся так же быстро и порой хаотично, как и летние дни. And I think it's beautiful.

Неочікувано погано - бо стільки позитивних відгуків звідусіль. Приторно солодко, ніби шоколадний торт шоколадом политий, настільки, що відчувається штучність.

Буває, що книга мені не подобається - але я розумію, що просто не попала в настрій чи в період життя. Тут ситуація інша - я просто не уявляю кому можна її порекомендувати. І от точно не підліткам чи молодим жінкам.

Історія про дочок, внучок - які їдуть на літо до баці, щоб перезагрузитись і забути про проблеми хоч на певний час. Сюжету як такого нема - буденні дії та думки. Історія, як виглядає, мала бути про сестринство, але все крутиться кругом чоловіків настільки, що аж нестерпно. Героїні настільки невиразні і пласкі, що просто плутаєшся хто є хто. І всі їхні проблеми зводяться до двох - чоловіки і материнство. Чим вони захоплюються, як живуть і ростуть - цього нема, зате є вічні думки про таких же плоских чоловіків і дюжину дітей.

Ах…діти, ця пропаганда радості материнства, що діти - найважливіші, всі хочуть дітей, чужих дітей не буває. Чому Марта, яка взагалі не рада бути вагітною і тільки хоче позбутися цього грузу, не думає про аборт? Чому немає жодної персонажки, яка не хоче дійтей? Це змалювання фентезі світу, а не реальності. Оця дітоцентричність на кого розрахована? Гірше ніж “жіночі романи” про герцога і рабиню може бути тільки воспівання дітонародження в усьому тексті.

Расизм так зовсім здивував - безліч повторень “А діти точно не від чорного?” Або “Ой коли ж в нього очі відкриються - а то як котя сліпе(батько дитини японець)”. Ну от навіщо це було? Сюжет не рухало - а тільки викликало фейспалм.

Також розчаровує, коли подають лінію стосунків Мієчки з Устимом як “правильну” любов. Про Стокгольмський синдром чули? Маніпуляція, байдужість і в загальному поведінка героя романтизуються, бо це бачте качелі емоційні, а значить любов. А інший мужчина(Давид? Демян? ) - спокійний, люблячий, який “акуратно складає шкарпетки” - фе.

Підсумовуючи скажу - читайте хороші книжки і відфільтровуйте все, що не варте уваги