Город

Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження.

Любов не терпить свідків, а в місті їх годі позбутись навіть під гіллям садків.

Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?

Трудно партії з українізацією, да.

Минуле повинно шануватись, знати своє місце і не рипатись.

Річ світова: неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу...

Їхнє кохання сходило пізньою квіткою в п'янючих передосінніх подихах. Десь ткано вже білу сукню природі, ковано льодові цвяхи в її труну, а останнє віяння тепла, напахчене густим духом в'ялини, розтоплювало й злютовувало їхні серця в одне серце, що захлинається в потоках нової, поєднаної крові.

Він - один з тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє.

Я теж не йму їм віри, але ми так мало знаємо, що в майбутньому може здійснитись всяка дурниця.

Шахрай з цього часу – чисто працює!

Людина не могла б вигадати багатоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств , потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви.

Будь певен, що про все неприємне тобі неодмінно розкажуть. Рано чи пізно, випадково чи навмисне.

– Про що ти думаєш?
– Про... ту половину вашої хати.
– Раніше не думав?
– Дуже мало... між іншим. Боявся вас питати. Мусінько, все так дивно робиться. Виходить, я сам себе не знаю!
– І ніколи не знатимеш.
– Ні, чому? Я вже трохи навчений. Скільки я вистраждав! Місто закрутило мене. Я потопав.
– А тепер біля мене обсихаєш.

Знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі.

В дійсності єсть так, як єсть, а в книжці – як мусило б бути.

В душі йому жила міцна надія на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем.

Ви думаєте — не буду робити того, що шкодить, то більше житиму. А ви подумайте так: робитиму те, що шкодить, може, жити приємніше буде.

У дійсності ніколи не буває так, як написано в книзі.

Людина дурить себе частіше, ніж має змогу сказати собі правду, бо є непомітні дрібнесенькі чинники, що спричиняють аж занадто важливі процеси в душі, так само, як від невидних бацил залежить фізичний стан тіла.

Місто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здається, б'є джерелом і блискавкою, шугає, а всередині, по хмурих кабінетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил і розпорядків.