Город

Він теж роздивлявся на мусіньку з височини свого європейського вбрання, добачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона в ньому розквіту.

Любов не терпить свідків.

Здавалось, далі пливти нема куди.

Невідомо, хто справжній рушій життя — хто виводить споруду його чи хто пісні виводить, на вершечку тієї споруди сівши!

Погано молодому без підтримки.

Поет скривився.

— З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. В чому ж річ?

Як завжди, ближче познайомившись із людьми, він зразу ж примічав неминучі в кожного смішності й втрачав до них частку поваги

Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів.

Людяність линяє, як гадюка.

- Так, по-вашому, всі наївні, хто жениться?

• Не ті наївні, а хто думає, що женитись треба. О, ті, хто жениться, зовсім не наївні! Це нещасні, коли хочете знати. Ви бачили за все життя хоч одне щасливе подружжя? Тільки по щирості! Ні? І я теж. Як вам подобається така організація?

- Вогонь любові запашний тільки мить!

Граючись, він порізався й ненавмисне перетяв ті жили, що в них серце жене повінь крові.

...я мало думав про вас, коли ви біля мене були, але завжди згадуватиму, коли вас не буде.

- Бо ти моя маленька любов.

Він — нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він — один з тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє.

На порозі жаданого бачив себе-вигнанцем, що покинув на рідній землі весну й квітучі поля.

І треба пам'ятати — таких, як ти,— тисячі!

у ясній тиші останніх літніх днів, його огорнуло болісне почуття самотності.

Розумність заразлива.

— Звідки ж все-таки ця похмура меланхолія? Невже через мій від'їзд?
— Ні, — посміхнувся Степан, — це світова скорбота.
Поет полегшено зітхнув.
— А, це цілком безпечно.