Стенаючись від сорому й нудьги, зсунувся додолу на коліна й припав головою їй до ніг. — Прости мене, Зосько, прости, — маячив він, не зважуючись підвести голову. Вона оповила тонкими руками його шию і, нахилившись, мовчки поцілувала його в губи. — Ще, ще, — шепотів він, завмираючи, сліпнучи від злиття їхніх уст, від дотиків її кучерів до обличчя й насолодного забуття, що хвилею здіймалось у ньому від кожного поцілунку. Потім вони сіли поруч, пригорнувшись і побравшись за руки. — Ти — гарний, — казала Зоська. — Ти — надзвичайна, — казав він. Він виціловував їй шию, руки, пальці в нестримній любові, покірно зазирав їй у вічі, вдячно клав їй на груди голову й гладив витке волосся, захоплений новою радістю. — Я похожа на ту дівчину, — сказала Зоська, показуючи на картину. — Ах, я хотіла б мати кицьку й ганок у трояндах! І вони сміялись, як діти сонячного дня.
Ваша оценка
