Enigmas Schweigen

Завершающая книга в цикле про Милу Васкес. агент по розыску без вести пропавших ушла на пенсию собиралась провести время на берегу озера вместе со своей дочерью Алисой. У Милы есть проблема -у нее алекситимия, не способна она к любой эмпатии и вообще что-либо чувствовать. Но вдруг, в соседней деревушке кто-то зверски убивает семью, весь дом в крови-кишках и прочем, а тел нет. «Нету тела - нету дела», но в забугорсчине это не работает. Тоже в этом детективе Донато намудрил, конечно.. 

И прочитав уже почти все его книги я поняла, что меня в нем бесит. У него всегда и везде главные герои ищут Аномалии! В каждой книге мелькает это слово) 

Для меня эта часть была самая долгожданная. Так хотелось поскорее узнать, чем закончатся отношения Подсказчика и Милы и книга не разочаровала. В отличие от других частей цикла, эта книга оказалась самой запутанной для меня. Как итог, к середине книге я все время думала, что Мила в игре и ее вот-вот вытащат оттуда, или того хуже-она изначально в игре(как в "Девушке в лабиринте"). Конец интересный, я ожидала немного другого, но в принципе, так как есть-тоже хорошо. Финал для меня не закрыт. Буду ждать продолжения. Весь цикл про Милу крут! Рекомендую к прочтению. Читается на одном дыхании.

Ох, наконец-то я дочитала цикл о Миле Васкес и как мне жаль прощаться с ней.

На протяжении всего повествования я ловила себя на мысли, что обязательно перечитаю цикл.

Я очень полюбила Милу. Она кажется такой настоящей, совсем не идеальной и не супер крутой. В ней я частично вижу себя)

Книга меня не отпускала до самого конца, стоило выдохнуть в конце и тут же вновь «бабах» и ты опять сидишь раскрыв рот.

Умеет же Карризи закрутить и завертеть.

Финал вышел по-настоящему стоящим. 

Я рада что все закончилось так, как закончилось. 

Огромное спасибо автору!  

Для меня все книги Карризи интересны. Но самое любимое произведение другое-Девушка в лабиринте. Вот оно мне действительно понравилось, я прочла книгу просто взахлеб и надеялась,что и 4 книга про Милу будет как минимум не хуже. Но,если честно,как-то рыхло. Мила потеряла хватку детектива и поняла,что основное ее предназначение-это быть матерью. Книга по сюжету уступает намного предыдущим произведениям. Самое интересное для меня-это сама игра ,которую создал подсказчик и мальчик, который жил в игре.

Ох уж эти интернет-технологии. Честно говоря, я сама от них не в восторге. Особенно после того, как в известной социальной сети Vk на меня резко стали подписываться по сотне человек в день. И, к сожалению, служба поддержки «помогла» только почистив подписавшихся человек. Это продолжалось пару месяцев, потом сошло на «нет». Одна из причин, по которой я не доверяю социальным сетям, особенно Vk.

В новом детективе из цикла про Милу Васкес, автор показывает нам, насколько опасны, могут быть социальные сети и интернет в принципе. Мила, хоть и ушла правоохранительных органов, старается найти человека, жестоко расквитавшегося семьей. Она тот, кто может раскрыть это преступление.

Честно говоря, не знаю, что и сказать. Вроде бы и детектив неплохой, но чего-то не хватило. В других книгах Карризи события насыщены, кипят жертвами/убийцами/загадками, а тут как-то не так. Одно жестокое убийство, которое втягивает Милу в игру Подсказчика и все. Дальше идут настолько безобидные происшествия, что задаешься вопросом: «А это действительно Подсказчик?». Даже если взять во внимание то, что автор хотел действовать на читателя психологически, то эта книга сильно уступает «Девушка в лабиринте» из этого же цикла.

В книгах Каррізі кульмінації передують хитро складений ланцюжок подій. Одна за одною вони ведуть до основного повороту який і вирішує подальший розвиток подій та завершення головного протистояння.

Тривожний дзвінок наляканої жінки пролунав у відділені поліції пізно ввечері. З її слів стає зрозуміло що під їхнім будинком стоїть незнайомий чоловік і невідривно спостерігає за їх будинком. На ранок коли туди прибувають патрульні в домі нікого немає. Лише сліди боротьби та багато крові. Вбивцю згодом впіймали але це чомусь не лише не прояснює ситуацію, а лише більше її заплутує. Потягнувши за кінець нитки клубом лише тугіше заплутався. І щоб розплутати його поліція змушена запросити до розслідування колишню свою співробітницю Мілу Васкес, яка раніше вже відійшла від кримінальних справ і вирішила поселитись з донькою у невеликому домі недалеко від озера оточена природою та спокоєм.

Сідаючи читати книгу десь підсвідомо я очікувала що буде продовження Дівчини в лабіринті - попередньої частини. Або бодай якісь відповіді. Але це було з самого початку помилкою, оскільки Гра підказувача це радше продовження першого Підказувача. Повертається головний антагоніст тінь якого весь час лише миготіла в попередніх книгах.

Міла втягнута у непростий квест в який її втягнув Підказувач. Ця частина помітно відрізняється від попередніх. Вона більш містична. Моментами навіть не зрозуміло що було реальністю, а що лише грою розуму, або ж результатом ідеально відрепетируваної вистави сценаристом якого був Підказувач.

Віртуальний світ. Кіберзлочинність. Паралельна реальність. Інтернет з усіма його пастками. Саме в цьому вариві буде крутитись Міла, намагаючись повернути дещо своє. Та Енігма - ще одне ім'я Підказувача - зриває свої маски одну за одною напротязі всіє книги. Він вдало здійснює свій план у грі яка тонко межує з реальністю. Гра яка пробуджує монстрів та випускає їх у реальний світ. Обірвані та понівечені життя сипляться слідом за Підказувачем який лише шепоче, але ніколи не вбиває.

Цього разу Міла була наче сірий фон на якому красувався Енігма показуючи всю свою владу і бездоганність у створенні злочину. Він ніколи не вбиває особисто. Він лише той хто шепоче і підказує хто ти є насправді і на що ти здатен. Він упивається владою яку має над людською свідомістю. Він змінює - для нього це найкраща нагорода.

Каррізі притримується свого стилю - динаміка, інтрига, заплутаний сюжет - і не відпускає до самісінької розв'язки. Проте цього разу на порядок слабше ніж попередні його книги. Особливо перша яка вражає.

І все ж фінал мене змусив злегка скривитись. Відчуття таке наче автору просто захотілось чим швидше закінчити історію Міли. Якось та й закінчити. Ну власне якось він його та й закінчив(
Майже логічний і майже з усіма відповідями на питання які роїлись у моїй голові. Запитання швидше зв'язані з двома першим книгами. Адже він їх спеціально залишив з долею недорозгаданості щоб вирішити все у фіналі. Проте по закінчені книги залишився якийсь осадок незавершеності. Точніше неповноцінності. Ніби ще пару розділів могли би доповнити картину.