Рецензия на книгу

• 

  MariyaPil29 июня 2020 г.

  Нездоланний антагоніст.

  В книгах Каррізі кульмінації передують хитро складений ланцюжок подій. Одна за одною вони ведуть до основного повороту який і вирішує подальший розвиток подій та завершення головного протистояння.

  Тривожний дзвінок наляканої жінки пролунав у відділені поліції пізно ввечері. З її слів стає зрозуміло що під їхнім будинком стоїть незнайомий чоловік і невідривно спостерігає за їх будинком. На ранок коли туди прибувають патрульні в домі нікого немає. Лише сліди боротьби та багато крові. Вбивцю згодом впіймали але це чомусь не лише не прояснює ситуацію, а лише більше її заплутує. Потягнувши за кінець нитки клубом лише тугіше заплутався. І щоб розплутати його поліція змушена запросити до розслідування колишню свою співробітницю Мілу Васкес, яка раніше вже відійшла від кримінальних справ і вирішила поселитись з донькою у невеликому домі недалеко від озера оточена природою та спокоєм.

  Сідаючи читати книгу десь підсвідомо я очікувала що буде продовження Дівчини в лабіринті - попередньої частини. Або бодай якісь відповіді. Але це було з самого початку помилкою, оскільки Гра підказувача це радше продовження першого Підказувача. Повертається головний антагоніст тінь якого весь час лише миготіла в попередніх книгах.

  Міла втягнута у непростий квест в який її втягнув Підказувач. Ця частина помітно відрізняється від попередніх. Вона більш містична. Моментами навіть не зрозуміло що було реальністю, а що лише грою розуму, або ж результатом ідеально відрепетируваної вистави сценаристом якого був Підказувач.

  Віртуальний світ. Кіберзлочинність. Паралельна реальність. Інтернет з усіма його пастками. Саме в цьому вариві буде крутитись Міла, намагаючись повернути дещо своє. Та Енігма - ще одне ім'я Підказувача - зриває свої маски одну за одною напротязі всіє книги. Він вдало здійснює свій план у грі яка тонко межує з реальністю. Гра яка пробуджує монстрів та випускає їх у реальний світ. Обірвані та понівечені життя сипляться слідом за Підказувачем який лише шепоче, але ніколи не вбиває.

  Цього разу Міла була наче сірий фон на якому красувався Енігма показуючи всю свою владу і бездоганність у створенні злочину. Він ніколи не вбиває особисто. Він лише той хто шепоче і підказує хто ти є насправді і на що ти здатен. Він упивається владою яку має над людською свідомістю. Він змінює - для нього це найкраща нагорода.

  Каррізі притримується свого стилю - динаміка, інтрига, заплутаний сюжет - і не відпускає до самісінької розв'язки. Проте цього разу на порядок слабше ніж попередні його книги. Особливо перша яка вражає.

  І все ж фінал мене змусив злегка скривитись. Відчуття таке наче автору просто захотілось чим швидше закінчити історію Міли. Якось та й закінчити. Ну власне якось він його та й закінчив(
  Майже логічний і майже з усіма відповідями на питання які роїлись у моїй голові. Запитання швидше зв'язані з двома першим книгами. Адже він їх спеціально залишив з долею недорозгаданості щоб вирішити все у фіналі. Проте по закінчені книги залишився якийсь осадок незавершеності. Точніше неповноцінності. Ніби ще пару розділів могли би доповнити картину.

  1

  113