Суча дочка

- Де знайти справжнє щире кохання?

• В материнських очах.

  Не сказала бы, что книга совсем уж пессимистическая, поскольку в конце аж лицо трескается от радости. Но тот факт, что негатив так и лезет со всех её страниц, неоспорим.

Як легко навішати на людину ярмо. Осудити, обмовити, заклеймити паскудними словами. І рідко хто задумається: чому ж так сталося?
А для чого? Є про що поговорити, попліткувати. Можна гордитися собою, адже зі мною таке не станеться, ні-ні-ні. Ой жи ж? Ми всі під богом. Не зарікайтесь.

Це зараз народити дитину без чоловіка не рідкість і не сором. А ще якихось кілька десятиліть тому такий вчинок викликав купу обурень та осуду. Особливо в селі. Бо якщо в місті ти більш-менш можеш загубитись в натовпі, то тут таке не пройде. У селі всі, як на долоні. Отже й відповідати доведется не тільки перед батьками. Прийдеться зважати і на громаду. Зробити нічого такого не зроблять. Але кісточки перемиють, білизну переполощуть до третього покоління. Тепер ти "суча" дочка. Зіпсована дівка, хвойда, простіше кажучи. Тепер кожен тебе може образити, осміяти, помацати навіть. Ти другий сорт, та ні, ще не так, ти - ніщо.

Олені довелося на собі відчути це в повній мірі. А весь ії гріх тільки й був у тім, що вона підібрала подругине немовля, яке та просто викинула на вулицю, як щеня.
Чому не відкрилася батькам? Чому мовчки зносила прокльони та косі погляди сусідів? Чому не признавалася навіть у самі найважчі моменти життя? Боялася. Що заберуть дитину боялася. Що не зрозуміють цього вчинку, що не повірять. А потім син підріс. Як сказати йому, що ти не його матір?
Вона звела навколо себе стіну мовчання і спокути, хоча спокутувати ій було нічого.
Навпаки, доля ніби віришила випробувати ії на міць, на силу, на любов. Траплялися хороші люди, але багато було погані, що нівечили їй і без того не легке життя.
Все перенесла: важку працю, злидні, побої і зґвалтування. Неземне кохання і бемежний смуток. "Народився- мусиш жити". І вона жила. Як вміла, як підказувало знеболене серце.

Неймовірно важка книга, а прочиталася за один вечір. Про долю жінки, про долю моєї країни. Не знаю, що замислила автор насправді. Та Олена - це моя Україна у терновому вінку. Стражденна, змучена війнами, обезкровлена своїми ж зрадниками, скорботно схилена від важких втрат. Але разом з тим сильна и нескорена. І з надією в серці.
Є надія - є майбутнє. От що головне.

Русская версия.

Как легко навешать на человека ярлык. Осудить, оговорить, заклеймить похабными словами. И редко кто задумается: почему же так произошло?
А для чего? Есть о чем поговорить, посплетничать. Можно гордиться собой, ведь со мной такое не произойдет, нет-нет-нет. Ой ведь? Мы все под богом. НЕ зарекайтесь.

Это сейчас родить ребенка без мужа не редкость и не стыдно. А еще каких-то несколько десятилетий назад такой поступок вызывал кучу возмущений и осуждений. Особенно в деревне. Потому что если в городе ты более-менее можешь потеряться в толпе, то здесь такое не пройдёт. В селе все, как на ладони. Следовательно, и отвечать доведется не только перед родителями. Придется учитывать и общество. Сделать ничего такого не сделают. Но косточки перемоют, белье переполощут до третьего поколения. Теперь ты "сучья" дочь. Испорченная девка, потаскуха, проще говоря. Теперь каждый вправе тебя оскорбить, осмеять, полапать. Ты второй сорт, да нет, еще не так, ты - ничто.

Елене пришлось на себе почувствовать это в полной мере. А весь её грех только и был в том, что она подобрала младенца подруи, которого та просто выбросила на улицу, как щенка.
Почему не открылась родителям? Почему молча сносила проклятия и косые взгляды соседей? Почему не призналась даже в сами самые тяжелые моменты жизни? Боялась. Что заберут ребенка боялась. Что не поймут этого поступка, что не поверят. А потом сын подрос. Как сказать ему, что ты не его мать?
Она возвела вокруг себя стену молчания и искупления, хотя искупать ей было ничего.
Напротив, судьба будто решишила испытать её на стойкость, на силу, на любовь. Случались хорошие люди, но много было плохих, тех, которые калечили её и без того не легкую жизнь.
Все перенесла: тяжелый труд, бедность, побои и даже изнасилование. Неземную любовь и беспросветное горе. "Родился - должен жить". И она жила. Как умела, как подсказывало истерзанное сердце.

Невероятно тяжелая книга, а прочиталась за один вечер. О судьбе женщины, о судьбе моей страны. Не знаю, что замыслила автор в действительности. Но Елена- это моя Украина в терновом венке. Усталая, измученная войнами, обескровленная своими же изменниками, скорбно склонившая голову от тяжелых потерь. И вместе с тем сильная и непокорная. И с надеждой в сердце.
Есть надежда - есть будущее. Вот что главное.

Для мене показником гарної книги є те, чи думаю я про героїв, як про реальних людей. Я - думала. Вони навіть снилися мені. Ці герої були настільки реальні, що, здається, можна доторкнутися до них, поговорити, побачити сльози й посмішки на їхніх обличчях. А посмішок, а надто - сліз, було доволі.
Складна жіноча доля. Та ще важча, як засуджують, принижують і насміхаються. Саме таке на своїй шкірі відчула Олена. Через власну доброту жінка сповна спізнала, що то є - людський осуд. Та вона не могла інакше.
Вона хотіла бути щасливою й коханою. Тяжко працювала, з відкритим серцем йшла до людей. І мовчала. Таємниця народження старшої дитини стала її хрестом, під яким і з яким вона жила багато років. Кілька разів вона була на межі божевілля, та сила, гордість і - так хочеться вірити - правда допомогли вистояти.
Як на мене, це батьки, особливо батько, навчили її зігрівати тих, хто поруч. До речі, образ батька - мій улюблений в цій книзі. Неговіркий, справедливий, працьовитий та безмірно добрий. Так про батька, здається, писав тільки інший мій земляк - Олександр Петрович Довженко.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Для меня показателем хорошей книги является то, думаю я о героях, как о реальных людях. Я - думала. Они даже снились мне. Эти герои были настолько реальны, что, кажется, можно прикоснуться к ним, поговорить, увидеть слезы и улыбки на их лицах. А улыбок, а особенно - слез, было довольно.
Сложная женская судьба. И еще тяжелее, если осуждают, унижают и издеваются. Именно такое на своей шкуре почувствовала Елена. Из-за собственной доброты женщина в полной мере узнала, что это такое - человеческое осуждение. Но она не могла иначе.
Она хотела быть счастливой и любимой. Тяжело работала, с открытым сердцем шла к людям. И молчала. Тайна рождения старшего ребенка стала ее крестом, под которым и с которым она жила много лет. Несколько раз она была на грани безумия, но сила, гордость и - хочется верить - правда помогли выстоять.
На мой взгляд, это родители, особенно отец, научили ее согревать тех, кто рядом. Кстати, образ отца - мой любимый в этой книге. Неразговорчивый, справедливый, трудолюбивый и безмерно добрый. Так об отце, кажется, писал только другой мой земляк - Александр Петрович Довженко.

Є таке українське народне прислів`я:"Не та мати, що родила, а та, що вигодувала!"
Ця книга саме про таку Матір, що прийняла чуже дитя, як рідне, незважаючи на сором та зневагу селян - бачте, це було в ті роки, коли велика ганьба була незаміжній дівчині та її родині, якщо б вона народила та принесла в дім байстрюка.
Олена поступилася всім заради щастя дитини - і своїм жіночим щастям, і любов`ю до рідного дому, і своєю гордістю. Цю святу жінку життя не берегло від злих та жорстоких людей, від ненависті та заздрості, від злиднів та тяжкої праці. Ця Польова царівна, як її називали у селі, готова була на все, тільки б Іван зростав щасливою дитиною. Вона нехтувала своєю красою, своїм талантом, своєю любов`ю - і все це - тільки для маленького сина, рідніше якого і бути не могло для неї.
Майстерно виписаний сюжет та талановито окреслені характери - особливо головної героїні та бабусі Степаниди, яка уособлює собою всю мудрість українського народу; мальовничі краєвиди - пшеничні поля, озера та волошкове небо; традиційний інтер`єр української хати - піч, стіл зі стільцями, ікони та рушники на стінах... Читаєш, і якось так ненав`язливо вже майже живеш разом з цією чудовою родиною, якою не перестаєш милуватися та знаєш, що ще не раз зустрінешся з нею на сторінках такої непересічної книги.

Я слишком предубежденно относилась к современной украинской литературе до тех пор, пока мне не попалась эта книга. Купив ее по заказу своей любимой бабушки в магазине КСД и услышав ее восторженные возгласы после прочтения, решила перелистать. И не смогла остановиться. Во время чтения я много раз не могла сдержать слезу, а конец своей трогательностью вызвал у меня целую бурю эмоций (без слез тут тоже не обошлось) - а это для меня самый главный признак того, что книга достала до самых сокровенных фибр души.
В ней цепляет все: начиная от картин повседневного быта и заканчивая характерами персонажей.
Главная мораль произведения: никогда не судите человека, его поступки, если не знаете истины. Не все, что выглядит правдоподобным, является таким на самом деле. Сразу вспомнилась знаменитая цитата Лао-Цзы: "Никогда не осуждайте человека, пока не пройдете долгий путь в его ботинках", и она более чем точно подходит на роль главного лейтмотива книги.

Пока живы такие писательницы и писатели, украинская проза будет жить, процветать, пополняясь настоящими литературными шедеврами. Спасибо Мастеровой за "Сучу дочку", буду и дальше открывать для себя ее произведения.

І знову до рук потрапила мені книга про нелегку жіночу долю. Де на жіночі, не такі міцні плечі,впав тягар долі.Такий важкий і гіркий водночас.
Всі, ми, жінки, так мріємо про жіноче щастя. В думках вимольовуємо майбутнє. Чекаємо на свого принца, щоб іти разом стежкою життя. Хочемо мати благополучну сім*ю, де сміх дітей буде звеселяти хату...Хочеться,як в кожної жінки, зловити той клаптик щастя у житті... Проте чи кожна з нас хотіла б відмовитись від нього? Взяти на себе чужий тягар, топтати стежку життя в іншому напрямку,а свою залишити непройденою.Прожити життя не за своєю долею, а взяти чужу,іншу.Взяти на себе чужий гріх та сором?
Вчинок Олени, він заслоговує на повагу, він заслогувує на вдячність і поклін.
Як добре, що в нашій сучасній українській літературі є такий чудовий роман:)

В сучасному світі народити дитину, не перебуваючи в шлюбі, не рідкість і не викликає якогось подиву зі сторони чужих людей. На жаль, так було не завжди, і жінок/дівчат в минулому столітті жостоко засуджували, принижували та цькували. Діставалось "на горіхи" й дітям-"байстрятам". Звісно, вихована, нормальна людина ніколи не опуститься до рівня "праведників", які бачать смітинку в чужому оку, а колоду в своєму не помічають.
Оленка була єдиною донькою в сім'ї і коли вона приїхала з міста не сама, з немовлям, це викликало шок в односельчан. Тепер дівчина стала вигнанцем, її засуджували, від неї відмовився коханий та одружився з іншою жінкою. Багато діставалось і від сусідки. І ніхто не знав, що Оленка виховує онука саме цієї сусідки. Добре, що батьки прийняли донечку з онуком та допомогали їй будувати кар'єру в місцевому колгоспі.
Життя було занадто тяжким та несправедливим до дівчини - невдале кохання і ось вона вже мама двох діточок, втеча до іншого колгоспу, тяжка робота...й ось наче воно, кохання її життя, та на жаль, страшна соціалістична система позбавила Оленку коханого Віктора.
На кожному кроці постійні проблеми, невже так має бути завжди? Одного разу до Оленки прйшла колишня подруга, біологічна мама її сина. І тепер саме за хлопцем буде рішення, чи залишиться він у злиднях з Оленою та своєю сестричкою, чи поїде з грошовитою незнайомою жінкою, яка колись його народила.
Життя Олени занадто складне, дуже багато горя, складнощів. Але сильна українська жінка переможе всі невзгоди.
Це дуже складна книга саме в моральному плані. Людська поведінка вражає холодом, байдужістю та нерозумінням ситуації. Ми засуджуємо когось, забувши про свої помилки. Так не можна. Треба навчитись бути людяними.