Доця

Час від часу роблю собі спонтанні книжкові подарунки. Зазвичай це чудові книжки. Ця - одна з таких.
Беручи до рук цю книгу, я аж ніяк не могла передбачити, що вона про війну. Навіть не так. Про людину на війні. Ту саму людину, яка живе на тій самій вулиці, у тому ж будинку, але раптом у зовсім інших умовах. Коли звичайна пересічна людина одного ранку прокидається в пеклі. А в неї своє звичне життя, у яке не вписується картинка з "градом"...
Це історія про людей, яким зовсім не місце в пеклі війни. Вони не військовозобов'язані. Вони не тримають у руках автомати. Це дівча, маса тіла якої 42 кілограми. Це хлопець, який пересувається в колясці. І ще багато таких, як вони.
Найбільше мене розчулив момент, коли багатодітна мама пояснює, чому вийшла заміж за козла. Але загалом було чимало епізодів, коли сльози наверталися.
Жахливо, що в книгарні ця книга коштувала 340 гривень. До неї ще давали в подарунок одну з кількох на вибір за 10 копійок, але, погодьтеся, це не рятує ситуацію. Той, хто не готовий на такі витрати, і не прочитає книгу...

Нарешті мені вдалося прочитати. хоча ні послухати цю книгу. І я навіть задоволена що саме слухала її, а не читала. бо озвучила цей роман незрівнянна Римма Зюбіна (українська акторка). Перед сном вирішила послухати трохи. україські аудіокниги не так часто зустрічала раніше, тому було цікаво, .... й незгледілась як мій блютузнавушник попросився на підзарядку, а до кінця залишалося декілька глав. Які дослухала вже зранку.

Це так би була передмова. Чито так начитала пані Римма, чи то вона так легко й красиво написана. Але я з героями переживала кожну подію, кожну трагедію. Й через 7 років війни про неї вже не мало написано, але вона все не закінчується. Кинуті домівки, тварини, скарб.... Бо це ж не надовго, це не може бути правдою. Ми ж начебто братні народи, хоча які братні.... Хоча на початку. а й не тільки на початку, да і будь-якій війні так найбільшої шкоди заподіюють не вороги, а так би названі колишні сусіди, заздрісники, маргинали суспільства. Ті хто писав наклепи. розкрадав покинуті хати, ті хто гвалтував дівчат. хто нарешті зміг поквитатись з одноклассником який 15 років назад відбив дівчину. Братній народ прислав також маргиналів. Які розпродували майно зі збитого Боїнгу, які віджимали вподобані автівки, квартири. Або чеченців, гарячу кров яких треба було спрямувати на зовнішнього ворога.

А героїня молоде дівча, яке створювало вітражі зі скла й металу стало одним з перших волонтерів, привозила їжу, воду, потім стала доставати обмундирування, броники, та навіть карти були потрібні силам АТО. Бо наші зажерле військове керівництво було не спроможне переварити й дати відповідну відповідь загарбникам.
Чи можно було передбачити такий крок. Можна. Я була у Криму у 2013 році, й чула розмови кримчан, маю надію що у тої жіночки з якою я тоді вела бесіду все "добре" й вона нарешті живе з "царем" в ж...

Кінець у книги не міг бути хеппі ендом. Я дуже добре пам'ятаю кривавий лютий, розпачливий й безпорадний березень, Славенськ (а не Слов'янськ як його тепер називають, за радянських часів був Славенськ, є серед знайомих хто там народився) квітневий. Травень-червень були тягучими й з німим питанням у всіх. коли вже закінчиться цей театр. А потім прийшлов липень - збиті літаки, закриті аеопрорти, захвачені території, ешелони з майном заводів що йшли на схід. І всім ставало зрозуміло що це не закінчиться через тиждень і через місяць, але ніхто не очікував що це затягненться на роки.

Нам на "материку" важко з цим жити й впоратися, а як тим хто вже 7 років знаходиться в підвішенному стані, хто не знаєкому він потрібен й чи потрібен.

Так у книзі не повний хеппі єнд. Але поки залишаються такі герої як наша головна героїня, дівчата й хлопці, що були поряд з нею й ті що залишилися, надія на перемогу світла над темрявою є.

Мордою, мордою тицяти лаптєногих у цю книгу. І шоб читали, як я: з корвалолом в одній руці та з тазиком у другій. І щоб ридма ридали, щоб нудило їх, щоб очі виїдало те, що вони наробили на нашій землі. І кіно зняти й на безкінечний репіт поставити в їх зомбоящик - з усіма згвалтованими дітьми, мертвими жінками, з вирвами замість домів.

Я не можу, в мене вдруге в житті настільки фізіологічна реакція на книгу, перша була після "Нюрнберзького процесу", який я читала десятирічною дитиною і мене так само вивертало. Я спустошена, виплакана й розлючена.

Чи погорить колись та вата в головах? Чи буде каяття? Чи буде божа кара й людський суд?

Проклята країна. Щоб ви повиздихали, смердюки рашистськи. Щоб ви повиздихали.

Спочатку книга дуже сподобалась. Навіть, подумала: "Нарешті, щось вартісне". Але згодом, занурюючись у перипетії подій, я спіймала себе на думці, що все це вже знаю, чула, пропустила через серце і свідомість з журналістських статей, спогадів очевидців. Художня складова книги відступила на задній план і запанувала документалістика. Вона не погана, сувора, реалістична, але більше хожа на звіт про події, а не художній твір. І читається як звіт. Такі книги теж потрібні, особливо цікаво їх буде читати іноземцям, які не розуміють, що у нас відбувається.

Як на мене, ідеєю цього твору є зображення життя людей під час війни на Донбасі.
Стільки щемливих та страшних історій, що мимоволі виникає питання - усе й насправді так?
Чи ще гірше?
Головна героїня разом зі своїми друзями організовує неофіційний волонтерський загін та усіма можливими правдами і неправдами допомагають хлопцям із передової.
Не було жодного розділу, коли б у мене не лилися на книгу сльози - цьому виною і моя надмірна сентиментальність, і жахливі події, що відбуваються на території твоєї країни.
Просто карається серце.
Розрадою ставало те, що авторка, описуючи таку страшну сторінку нашої історії, змогла зберегти баланс, і не наповнила книгу суцільним негативом.
На фоні усього цього жаху люди не забувають про життя - жартують, закохуються - продовжують жити.
Бо не знають, скільки часу їм на це відведено...
В анотації до книги вказано, що вона - про любов. Здається, навіть про любов до Батьківщини.
Я ж для себе вбачаю у цій любові набагато більше.
І до Батьківщини, і до ближнього, якому прагнеш допомогти навіть ціною власного життя.
А, можливо, навіть до чоловіка, якого нещодавно вважала ворогом...
І недаремно твір отримав відзнаку "Книга року ВВС" за 2019 рік.
Дебют авторки відбувся настільки вдало, що, я впевнена, "Доцю" читатимуть ще дуже й дуже довго.
Головне - щоб вона перестала бути актуальною...

Ця книга про правду. Про людську правду. Про те, що довелося пережити. І все ще доводиться. Про те, що люди вжили. Про українську армію, якщо це так можна назвати. Насправді, просто хлопців, яким довелось захищати свою батьківщину. Без підтримки, без засобів, але з інформаційною запонкою. «Війна? Та ні, нема і не буде.» Про силу людей. Не близьких по крові, проте по рідній землі. Про 2014. Про те, як, замість українських прапорів та тризубця, на вулицях Донецьку почали з‘являтись «триколори». Як по вулицям ходили військові з автоматами, а бабусі кричали «Наконец-то Россия. Наконец-то мы поднимемся!», клюючи сємки біля телевізорів. Але то не була війна, як вони казали. 

Та історія не  видумана. Тамара Дудя, волонтер, проводила розмови з людьми з Донецьку, з військовими, до кого вона приїздила віддавати техніку, отриману не за допомогою держави, «влади», а за допомогою бажання та сили націі, чиї історії і створили ці строфи... Почуття, свідомість, сльози, жага змін та усвідомлення власної безпомічності, власної непотрібності нікому-не єдині, але основи, які стали фундаментом цієї книги. 

Дивує факт, що Тамара прийшла в літературну індустрію абсолютно невідомою. В один момент вона просто зрозуміла, що треба. Треба так, як може вона. І саме ця книга стала книгою 2019 року за версією українського ВВС. Думаю, з цього можна зрозуміти, що книга - революційна, неймовірно сильна та важлива абсолютно для кожного віку та епохи. 

Так як шкільну програму мають намір переглядати(і так як в ній досить багато води), було б дуже доречно додати саме цю книгу, щоб діти могли хоч трішки розуміти ланцюги та алгоритми того, що діється в цей час на нашій території. 

Дуже рада, що в Україні є не просто талановиті люди, а ті, хто готовий і має бажання змінювати і змінюватись самостійно, допомагати людям та робити вклад в майбутнє країни. Взагалі, волонтерська діяльність автора вражає, тому це додає ще більше авторитету та визнання їй, як особистості. 

Це історія про дівчину яка в наслідок всім відомих обставин які склалися в України у 2014 році стала волонтеркою, сама при цьому перебуваючи в Донецьку. Це начебто погляд з війни, чи з території яка сприймається як територія ворога, чи окупована територія. Здається що всі лояльні Україні звідти поїхали як тільки все розпочалося, що залишись там лише свідки «руського мира», але це історія саме про тих хто залишився і якийсь час продовжував вірити в нашу перемогу, що їх звільнять і все скінчиться як страшний сон.
Головна героїня - дівчина на призвістко Ельф та Доця, тендітна мала жіночка, яка до війни мала доволі успішний бізнес, виконувала на замовлення ексклюзивні вироби зі скла (люстри, вітражі та ін.). Як почалась війна вона поступово перейшла в волонтери і стала з друзями допомагати українській армії. Історії начебто не вигадані, а підслухані.
Цікаво що читається добре і мова гарна і сюжет цікавий, та персонажі здається також добрими, но нема якоїсь родзинки, може як на мене замало трагедійного аспекту в цих історіях, так вони є, але описуються як через заплющені очі. Начебто героїня їх проскакує щоб сильно не травмувати ні читача, ні себе спогадами, лише кінцівка наче вибачаюсь за весь текст дає трохи жару, але сприймається це не як логічне завершення, а як намір видавити сльозу та показати яке воно життя є в дійсності.
В загалі перечитувати не варто.