Реквієм для листопаду

Это не совсем книга. Или совсем не книга. Представьте, что у вас есть друг, с которым вы знакомы лет с четырех, и вы вместе лазили по деревьям, рассказывали о своих первых школьных любовях, хотели найти потайную дверь в вашем шкафу и вместе гуляли каждый день – раньше. Вы говорите о вещах, о которых тяжело написать даже в дневнике, можете часами вместе молчать, заканчиваете друг за друга фразы и думаете друг за друга мысли, точно знаете, что будете друг у друга на свадьбе и что там еще – теперь. И вот однажды у вашего друга умирает мать. Он звонит вам каждый день, иногда вы говорите, иногда молчите, иногда кто-то плачет в трубку, иногда кто-то читает вслух. «Реквієм для листопаду» - запись всех этих телефонных разговоров. По крайней мере, это самое близкое сравнение, которое я могу придумать. А его нужно придумать, ведь если читать «Реквием..» как простую книгу – лучше не читать ее вовсе. Здесь нет сюжета, это рассказ о женщине, у которой умерла мать, написанный женщиной, у которой умерла мать. И больше, наверное, ничего говорить не нужно. Но я все-таки скажу, что это – прекрасный альбом с образами, восхитительные бусы, на которые нанизаны слова. Что это – терпко, очень по-ноябрськи, местами слишком по-женски, местами слишком нежно, местами слишком жестко. Что это – красиво. Это одиночество под маленькой твердой обложкой, от него пахнет туннелями киевского метро, осенним дождем на Подоле, на вкус оно – как рассыпанная соль. А еще здорово понимать, насколько потрясающим может быть украинский язык.

Майже декаду тому у книжковому магазині мені потрапила до рук книга «Реквієм для листопаду». І обкладинка, і сама назва викликали у мене зацікавлення. Я прочитала цей роман-медитацію і зрозуміла, що багато з того, про що Дзвінка пише, мені близьке, запало в душу. Я знайшла її профіль у FB, аби поділитися враженнями і більше не втрачала зв’язок – ми, як не дивно, потоваришували з цією прекрасною і талановитою жінкою, якою я продовжую захоплюватися.

Перечитавши безліч творів Дзвінки, залишила для «Реквієму…» особливе місце. Кожний твір літератури є для його автора спробою пояснити собі світ і світові себе. У випадку Дзвінки Матіяш, її роман «Реквієм для листопаду» є не лише книгою пам’яті про маму, але і спробою передати відчуття гіркоти втрати близької людини. Взагалі реквієм – це траурна заупокійна пісня. Але ця книга ще є і твором жіночим, бо він про Жінку і для Жінки. А Жінка, безперечно, є мамою. Присутність у творі мами надає йому інтимності, тривоги та жіночності. Роман перейнятий тугою. Дарина, головна героїня, тужить не лише за своєю мамою, а й за тими, кого втратила в листопаді.

Пошуки себе, буденність життя, світ навколо та дитяча наївність - це все у ній. За допомогою меланхолійного темпераменту головної героїні Дзвінка Матіяш прагне передати своє осмислення сенсу буття. Роздуми дівчини не схожі на міркування молоді її віку, бо та не так часто задумується про такі речі як смерть, свобода, розуміння. Для Дарини це є те, що її останнім часом бентежить найбільше.

Відчуття та емоції у Дарини виникають поволі, але мають разючу глибину та тривалість. Так, наприклад, її вразив «обман комп’ютерної фотографії», який «показав її ідеальний образ». Розмірковуючи, дівчина приходить до висновку, що у такий спосіб люди ховаються від буденності та сірості буднів. Сама ж вона також тікає до свого власного, нехай ірреального, але затишного світу.

Водночас, враження, що «Реквієм для листопаду» написаний виключно для жінок, – хибне. Цей роман для тих, хто прагне пізнати себе й відшукати своє призначення в житті, а задля цього потрібно мати неабияку силу волі, подібно нашій героїні. Дарина вміє жити, помічаючи в кожному звичайному дні щось чудове, сприймаючи світ безпосередньо та відкрито, неначе дитина, будучи готовою «зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».

Книга ніби і без сюжету, але наповнена суттю. Її дісно можна починати читати з будь якого місяця. А спеціально спробувала. Відкрила на середині. А вона затягує, і ти розумієш Дарину, розумієш її біль, розумієш її бажання віднайти себе і переконати себе в тому, що життя потрібне. Біль Дарини, на жаль, доведеться пережити багатьом. А хтось з нас уже з цим живе. Дарина втратила маму... Дівчина не заливається слізьми на кожній сторінці. Ні. Вона лиш ділиться частинкою себе з читачем. Розповідає про те, що їй подобалось, про те, чого вона боялась. Вона виходить на вулиці міста і вглядується в обличчя перехожих, а раптом серед них вона найде ту людину, яка зможе розділити її хвилювання, верне жагу відчувати цей світ, підтримати її в її прагненнях і бажаннях. === Книга вроде и без сюжета, но наполненная сутью. Ее действительно можно начинать читать с любого месяца. А специально попробовала. Открыла на середине. А она затягивает, и ты понимаешь Дарью, понимаешь ее боль, понимаешь ее желание найти себя и убедить себя в том, что жизни нужно. Боль Дарьи, к сожалению, придется пережить многим. А кто-то из нас уже с этим живет. Дарья потеряла маму... Девушка не заливается слезами на каждой странице. Нет. Она лишь делится частичкой себя с читателем. Рассказывает о том, что ей нравилось, о том, чего она боялась. Она выходит на улицы города и всматривается в лица прохожих, а вдруг среди них она найдет того человека, который сможет разделить ее волнения, воротит жажду чувствовать этот мир, поддержать ее в ее стремлениях и желаниях.