– Я… – Йому важко давалися слова. – Коли все стихло, я піднявся в коридор і побачив, що штора у вітальні була трішечки відхилена… Я визирнув надвір. Я дивився, лише кілька секунд. – Він двадцять два місяці не бачив зовнішнього світу.
Ніхто не лютував, не засуджував.
Заговорив тато.
– І як воно там, надворі?
Макс підняв голову, сповнений смутку і неабиякого подиву.
– Там були зірки, – сказав він. – Вони обпекли мої очі.
Четверо людей.
Двоє стоять, двоє сидять.
Усі щось пережили цієї ночі.
Це їхній справжній підвал. Справжній страх. Макс зібрався на силі і підвівся, щоб знову заховатися за полотнами. Він побажав їм спокійної ночі, але не заліз під сходи. З дозволу мами Лі залишилася з ним до ранку і читала «Пісню у темряві», поки Макс заповнював свою книжку словами і замальовками.
– Через вікно на Небесній вулиці, – писав він, – зірки підпалили мої очі.