Іван і Феба

Зазвичай поняття "втрачене покоління" використовують для означення людей - здебільшого, молоді, - які повернулися з війни і не можуть себе "віднайти" у мирному світі.

Але, як на мене, це визначення також доцільно застосовувати для населення країн пострадянського простору часів розпаду Союзу і становлення незалежності.

У першу чергу, це стосується і українців...

Саме таким поколінням я бачу героїв роману Оксани Луцишиної "Іван і Феба".

Персонажі тут діляться на дві групи - молодь та їхні батьки.

Молодь - такі, як Іван, Феба, Роза, Бодя.
Вони були учасниками Революції на граніті. Вони виборювали незалежність ціною свого здоров'я.
А, виборовши, не знали, що з нею робити.
Довірились не тим людям.

Старше покоління - його уособлює Марґіта.
Це люди, які звикли тяжко працювати та постійно економити.
Знали, що їхня думка нічого не варта.
Тому й не прагнули змін...

А чого ж ми досягли за 30 років незалежності?

Позаду дві революції, втрата державних територій.
Ще й досі не закінчилась війна.
А покоління все ще втрачене...

І тут теж мова не про воїнів, яким немає місця в суспільстві.
Не про революціонерів, які щось начебто вибороли, але що - питання інше...

Ми стали не вартими тих хлопців, які голодували на Майдані.
І тих, кого через 24 роки на тому ж місці безжально розстрілювали.

Ми прагнемо змін і кращого життя, але нічого для цього не робимо.

Якщо ми втратили себе, давай не втратимо хоча б країну!

P.S. Хотіла про книгу, а понесло зовсім в іншу сторону