Месопотамія

Сергей Жадан - одна из важнейших величин в моем жизненном уравнении. Этот человек без преувеличения стал моим учителем, гуру, другом, попутчиком, собутыльником и идеологом. Я благодарна судьбе, что знакома с ним, что смогла многому у него научится и еще большему смогу. Я могла бы часыми продолжать петь ему оды и дифирамбы, но хочется немного рассказать о "Месопотамии".

Харьков. Где-то на рубеже 20 и 21 веков. Пригородное гетто. Тут есть все, чтобы жить, ни разу не воспользовавшись транспортом, ни разу не выбравшись из этого законсервированного мирка, - садик, школа, парикмахерская, больница, кладбище. Человек, рожденный тут обречен прожить свою жизнь между рек, не имея возможности вырваться за пределы песков и ветров, не возделывая землю, не заводя лошадей. Человек, рожденный здесь, живет в современной Месопотамии. И умирает там же.

Эти дни наполненны отсутствием смысла, максимум, что ты можешь сделать, начать какой-нибудь хреновенький бизнес, найти конкурентов, попасть в разборки, скрываться или лезть на рожон. Только это скрасит твои дни в сером городском пейзаже. Ночами все по-другому. Ночью правят женщины. Они приходят в своем черном белье, со своими тяжелыми волосами, длинными, как реки Месопотамии, они приносят с собой сладкие запахи и сидят на твоих застиранных соленых простынях, они что-то шепчут тебе, словно выброшенные на сушу сирены, они хранят твой сон, как полярная звезда над кораблями. Ты не знаешь, куда они исчезают днем, да и кто они все - работницы швейных фабрик, матери-одиночки, проститутки? Может, днем они играют в гольф, а потом сидят на террасах, попивая прохладные напитки, о которых ты даже никогда не слышал, и обсуждая философов. а может, они работают официантками в грязных низких подвалах, наливают паленый коньяк и слушают новости о таких же, как сами? Ты не знаешь о них ничего, да и не хочешь знать. Ты только хочешь, чтоб они все так же приходили каждую ночь. Для этого долгими днями ты продолжаешь оставаться мужчиной, ломать в драках носы, ковылять в больницу с новым пулевым ранением, кидать себе подобных, а потом долго скрываться у друзей,к оторые ни чуть не лучше врагов.

В таких городах любовь - единственный способ выжить. Здесь все пропитанно любовью, поспешной, горячечной, лихорадочной - чтобы только спастись. Здесь мужчины не изменяют своим женщинам, потому что знают: этот мир настолько тесен, что обязательно когда-то опять влюбишься в ту же, так зачем тратить время и силы. Здесь женщины дарят свою любовь каждому, как на тонущем корабле, как в катакомбах под взрывающимися городами во время мировых войн. Только так этот город может дышать, только состояние всеобщего инцеста дает ему право на жизнь, только на наших с вами костях он сможет еще простоять.

"Месопотамия" начинается с утверждения, что хорошие люди не умирают на Пасху, а наоборот. Месопотамия не умрет никогда. Всегда найдется место между двумя реками, где людям остро захочется любить. Там и будет Месопотамия.

Наверное, эта книга понравилась мне раньше, чем я ее прочитала. Я побывала на автограф-сессии, посвященной «Месопотамії», где Жадан зачитал несколько стихов из книги, которые являются своего рода уточнениями к рассказам, и дал короткие комментарии на счет сюжета. Поэтому, когда я взялась за рассказы, мой интерес к книге был достаточно высок.

Это книга, в которой собрано несколько историй разных людей. Несколько кусочков жизней. Объединяют их общие проблемы – бытовые или же личного характера, общие мысли - о том, что такое жизнь, что такое любовь и что такое смерть. Каждый герой приходит к своему выводу, а читателю предоставляется право самому решать – чей же вывод правильный. Хотя, можно ли употребить понятие «правильный» в рассуждениях о смерти, например или даже о любви? Ведь тут мы можем только предполагать и верить в то, во что хотим верить.

Интересная книга, потому что тут через призму историй простых людей автор выходит на уровень философских рассуждений. Можно с ними соглашаться или не соглашаться, но, тем не менее, пища для размышлений обеспечена. А это уже немаловажно.

Подробнее об автограф-сессии можно прочитать тут.

Спочатку гадала, що кожна розповідь окрема. Але вони чимось пов’язані і не тіль спільними героями, та місцем їх проживання. Вона пов’язані єдиною епохою, единим світосприйняттям, від якого не можна втекти навіть на інший край світу.
Оповідання сподобались и не сподобались одночасно. Написано гарно, читається легко. Але це прошарок людей, яких я не дуже люблю. Тому і їх сприйняття таке. Але вірші, вірші. Вони чіпляють за душу, не своєю пафосністю, красивими і рідкісними словами. Ні в якому разі, вони чіпляють як раз тому що написані як раз для тих людей про яких писав автор.

Після першого оповідання про Марата в меня з’явились ось такі думки.
Пропомерлих тільки гарне, або мовчати. А якщозмоги мовчати не має? І як не прикро, але гарного теж не вдається згадати. Тоді можна переінакшити те що було, тим паче як нема нікого хто міг би підтвердити чи заперечити ті події. Те, що було чорним можна розвести різнокольоровими барвами й тоді про померлих тільки гарне або мовчати....

І такі доречні і влучні у автора порівняння.
... Що нас відштовхує від цих жінок (проституток)? Суспільна зневага? Праівників прокуратури суспільство зневажає куди більше.
... Поруч із бомжами - майстерні художників, дивись не переплутай.

Ця книжка про життя простих людей, ті які працюють або роблять вигляд що працюють, кохають або тільки гадають що кохають. Ревнують не ревнуючі, намагаються втекти з того району але рідко кому це вдається. І тому свадьбу гуляють біля мийки й кафе називають не за назвою, а згадують тих хто його тримає.

Якщо комусь важко осилити усю книжку дуже раджу прочитати хоча б вірші.
Я до цієї збірки ще повернуся. Потрібен трохи інший настрій, або як раз коли знаю кінець то буде легше сприйняти початок.

Читати модно. А надо - останнім часом. Серед молоді України все більшої популярності набувають різноманітні книгарні (і, особливо, українські). Хочется вірити, що така популярність національної літератури відбувається не лише через модні віяння, та не лише через події, які наразі переживає наша країна.
Сподіваюсь, що українська література стає модною і завдяки таким письменникам, як Сергій Жадан.
Як дуже часто відбувається, подібні книги потрапляють до рук випадково. Що до "Месопотамії" я знала про Сергія Вікторовича? Досить відомий молодий поет і прозаїк. Знала і що Жадан співпрацює з гуртом "Собаки в космосі" (і результати цієі співпраці - класні!).
Аж тут заходжу я до книгарні, і бачу приємну, на перший погляд, книжечку. І мене охоплює бажання, нестримне таке бажання, дізнатися, що саме приховує обкладинка.
"Месопотамія" для мене - це книга про звичайних таких собі людей. Випадкових перехожих, яких ми щодня зустрічаємо сотнями. Мешканців панельних (чомусь уявляла собі саме такі будинки) багатоповерхівок. Людей, яких ми ненароком бачимо у підсвічених світлом "економічних" ламп вікнах. Це книга про звичайних нас з вами.
Щодня люди прокидаються, і прямують по своїх справах. На наступний день знову прокидаються, і знову роблять те саме.
Буденне життя дуже затягує. І ось уже нема часу ні на філософію якусь, ні на великі звершення, про які мріяв колись. І як в таких умовах знаходити в собі сили для, здавалось б, такого банального радіння життю?
І ось у "Месопотамії" відповідь. Виявляється,

Класно, правда?
У оповідей є головна дійова особа, сюжетна лінія якої проходить від однієї до іншої палітурки - це місто Харків. Перша столиця України. Великий залізничний вузол. Місто між двох річок.
Однак, насправді, не так вже і важливо, в якому місці ти живеш. У кожного з нас є своя Месопотамія, своє Межиріччя. Воно може означати багато - і вибір між різними напрямками у житті, і боротьбу добра і зла в кожній людині. А може і нічого не означати.
"Месопотамія" Сергія Вікторовича просякнута тонкою і дуже доречною філософією.
Кожне оповідання залишає по собі багато запитань, для отримання відповідей на які треба обов'язково перечитати книгу і ще раз. І, хоча це буде досить ризиковано, бо

думаю, що я все ж таки познайомлюсь ще із творчістю Сергія Жадана.

Ідеально.
Кожне слово, кожен розділовий знак, кожна сюжетна лінія - все гармонічно. Емоційна гама неймовірна. Хочеться бути там, з героями, між двома річками, у тих занедбаних квартирах, ходити тими ж вулицями, сидіти у барі з арабами, грузинами, хасидами. Переходити з історії в історію, радіти, пити, співати, думати, жити.
Спеціально читала довго, аби насолодитися кожним оповіданням. Не книга, а суцільний цитатник. Коли читала, то і плакала, і сміялась, і знову перечитувала абзаци, а іноді і цілі сторінки.
Жадан, ти просто космос!