Пантофля Мнемазіны

Беларуские современные авторы не перестают меня радовать. Отдельное удовольствие - читать на беларуском языке, как бы сложно не было восстанавливать это умение после перерыва. Эта история вышла сложной многоуровневой шкатулкой с сюрпризом. До самого финала сложно было предсказать, во что выльется история доктора Корвуса и дизайнера Виренеи, которые в принципе не могли пересечься. История доктора - история страшного периода в истории Беларуси, когда врагов народа было больше, чем самого народа. Независимо от наград, репутации и регалий. В любой компании всегда был палач, предатель и жертва. Какой бы не была дружба. История Виренеи - история наших дней. С интернетом, большим братом и унылым существованием на бюджетной службе. Где единственная отдушина - сайт любительского творчества с историей, которая неожиданно касается лично тебя. Местами жутко, местами страшно. Но как в любой хорошей истории - с хэппи-эндом вопреки тому, что теория палача-предателя-жертвы актуальна по-прежнему. Это было моё первое знакомство с Рублевской и оно определенно продолжится.

Багіня памяці Мнемазіна носіць пантофлі са свінцовымі абцасамі. Ступае мякка, на дыбках, а націсне пяткай — і струшчыць усё. Здаецца, вось гэта нізавошта не забудзеш, такое важнае, такое роднае — а насамрэч застаецца толькі ўціснуты ў побыт адбітак, які ўсё больш скажаецца, растае, як малюнак прутком на пяску.

Сцвярджала і сцвярджаю, што Людміла Рублеўская — лепшая сучасная пісьменніца ў Беларусі. І паводле якасці твораў, і паводле пладавітасці. Таму яе творы для мяне аўтачытаемыя па меры выхаду. Гэтую кнігу ад выдавецтва “Янушкевіч” трымала ў руках зусім свежую, толькі-толькі з друкарні. Насыціўшыся гісторыяй і сучаснасцю ў нашай рэальнасці, Людміла Рублеўская ў новым рамане замахнулася і на рэальнасць віртуальную. У кнізе “Пантофля Мнемазіны” мы бачым адразу тры гісторыі, якія цесна звязаныя між сабой: гісторыя дызайнера Вірынеі Корвус, якая працуе ў сталічным метрапалітэне, гісторыя доктара Люцыяна Корвуса, эксперыментатара і адданага справе чалавека, а таксама гісторыя стварэння рамана. Тут і фантастыка, і гісторыя, і дэтэктыў, і каханне. Адна тэма для слабакоў, Рублеўская заўжды прагне ахапіць неахопнае, а таму кніга не губляе дынамізму. З першых старонак актыўна разгортваюцца падзеі, мы перамяшчаемся з рознымі людзьмі ў розныя лакацыі: ці то гэта платформа метро, на якую галоўнае гераіня глядзіць, лежачы на яе шкляной столі, ці то гэта спецбальніца “Апошні прытулак” і медыцынскія эксперыменты першай паловы мінулага стагоддзя. Яшчэ можна хваліць Рублеўскую за сучаснасць: калі вы ў такім узросце, што ўжо не знаёмыя з такой з’явай, як fan-fiction (па-просту фанфікі), то прыйдзецца шмат гугліць. А цяпер крыху майго занудства: зашмат у кнізе Рублеўскай параўнанняў з выкарыстаннем злучніка як. Праз старонку можна сустрэць нешта накшталт: “эксперыменты праваліліся з трэскам, як асістэнтка ілюзіяніста праз дэкарацыі”, усё — мана, як пластыкавы магніцік”, “чорныя бліскучыя валасы матлянуліся, як у салісткі французскага кабарэ-гурта”, “усплываюць толькі эпізоды, як пялёсткі зёлак у размяшанай гарбаце” і г.д. З такой колькасцю параўнанняў узнікае адчуванне нейкай штучнасці, можна было крыху спыніць шалёны бег думкі і заканчваць сказы без гэтага “як”. Але твор раю, і гэты, і іншыя яе раманы. Карацей, Рублёўская ў трэндзе, Рублеўскую чытаць модна і можна. І трэба!

Треба було знищити героїв. Не фізично. Справа не в кровожерливості. У Орвела в цьому сенсі більш правдоподібна кінцівка відносин між героєм та героїнею. Історія, що починається як гра та банальний трьокутник , набуває сталевого стрижня в середені. Висновок, що прийдешнє покоління не стає кращим, а продовжує виховуваться, щоб бути стукачами- не перебільшення. У 2014році до мого друга ( під час перерви та перевірки зошитів) підбігли ті 8, що не виїхали, з вигуком: "Слава Україні!" Коли він відповів: "Героям слава!", почув регіт та показаний запис на телефоні. Це не смішно, бо доносами учнів було завалено так зване мінистерство безпеки. Зрозумів, чому багато читачів полюбляє фентезі. Бо там не люди гидотні та заздрістні. Не з нами поруч живуть, спілкуються, кохаються зрадники. То не я відмовляюсь від товариша заради грошей, щоб жити краще нього. Чи просто жити. При в'їзді в місто висить великий кольоровий портрет Сталіна. На моє обурення, друг ( той самий учитель) сказав: "Не він катував і розстрілював твого родича за відмову бути в "трійці", а ті, що в неї входили." Чи повинні ми знати прізвища катів та імена героїв ( і мучеників)? Не впевнений. Подивіться навкруги.Кому живеться краще? Як треба виховувати дитину: щоб страждав, відстоюючи справедливість, чи примушуючи страждати інших? То ж "сталева конструкція" авторки має слабкі "ноги". Це- маленька надія. І гумор з порадами що до закінчення твору дещо знімає напруження. P.S. Все менш незнайомих слів. Прошу читачив-білорусів написати переклад : "хамуйли", "балюткі".