Ворошиловград

Странная какая-то книга, если честно. Негармоничная. Иногда ее нравилось читать (там, где особенно чувствовалось филологическое образование автора), а бывали моменты откровенного отторжения, неприятия, какой-то брезгливости что ли. Красочные и весьма живописные описания местностей и характеров людей соседствуют с ненормативной лексикой Быдла Обыкновенного.
Герман, молодой человек слегка за 30, историк по образованию и никто по призванию, занимается непонятно чем (по его собственным словам) и непонятно где. Упоминалось что-то об отмывании денег какой-то политической не то организации, не то партии, и на визитной карточке Германа написано «Независимый эксперт». Движимым и недвижимым имуществом не обладает, планами на будущее тоже, целей и задач перед собой не ставит, в общем, плывет по жизни, как нечто, что в воде не тонет. [Вот тут мне подсказывают: топор. Ну да, наверное.] Дальше всё, как в аннотации: Герман отправляется на Донбасс, потому что его брат исчез в неопределенном направлении, бросив своих друзей и чахлый бизнес.
И весь этот Герман, размазанный по книге, как сопля, и все эти девицы разнокалиберного возраста, которых он поимел или хотел бы поиметь, и все эти его дружки-приятели – криминальные элементы местного общества, – не внушили мне ни симпатии, ни сочувствия, ни намёка на уважение.

Это чувство, когда начинаешь читать и не можешь остановиться..! "Ворошиловград" - очень необычная для сучукрлит книга, но она намного ярче и вкуснее многих других вместе взятых. Сергей сумел описать исконно мужские проблемы так, что это было интересно читать мне, юной девушке. Множество запоминающихся героев и характеров, моменты полного погружения в их судьбу - минимальная причина положительного впечатления от произведения. И конечно же блистательный и уместный юмор автора:

Та самая книга, которую я читала по диагонали и пролистывая целые электронные страницы.

Моя первая мысль: всё-таки журналисты в литературе — зло. Не то, чтобы абсолютное, но...

Во-первых, хороший журналист имеет профдеформацию. Во-вторых, хороший журналист вообще не равно хороший писатель. Кто на что учился, тот там не тут :)

Довлатов, например, писал худ.тексты, как репортажи — чётко и по делу, без лишнего "словоблудия". А Жадан вот наоборот. Я лично тонула в тексте. И это порой сильно раздражало.

Хотя вроде и понимаю, зачем это. Хочется верить, что всё не зря, что это художественный приём.
Роман полон состояний измененного сознания: полубреда и полноценных приходов, галлюцинаций и снов, миражей и прочего веселья. Потонуть в тексте это как увязнуть в этих состониях.

Увязнуть по уши в той реальности, родом из лихих девяностых, перекочевавшей в двухтысячные. Хочется выбраться поскорее из такой жизни и такого текста.

Поэтому перелистывала, перелистывала, перелистывала...
Не моё, видимо, болотце.

Книга-дзеркало суспільства перехідного періоду України. Роман написаний більше Жаданом-поетом, ніж прозаїком. Книга написана для того, щоб її читали тут і зараз. Тут і зараз, доки описані події твору згадуються кожним з нас, бо багато з них ніби списані із нашого з Вами життя. Доки вони виринають у пам’яті, а не застигли на сторінках безпристрасної історії.

Доволі посередній, навіть трішки по-наївному бульварний, сюжет відіграє другорядну чи третьорядну роль. Навряд книга буде захопливою для тих, хто шукає карколомні сюжетні повороти, романтичні «дорожньо-пригодницькі» подвиги головного героя та його друзів-мушкетерів чи мужні сердечно-романтичні звершення на шляху до підкорення дівочих сердець. Складається враження, що автор чітко розумів як хоче почати роман та тримав в голові основну думку твору. А ось з розвитком подій в середині роману та в кінці якось не впорався. Часто автор ніби відкладав сюжетні лінії і давав волю власному поетичному таланту. Деколи дії замінялись химерними чи навіть містичними водевілями яскравих образів, влучних порівнянь та майстерних описів. Додайте сюди хоч часто й не зрозумілих та дивних, однак все ж яскравих, близьких, «живих» та дуже близьких, «своїх» персонажів. Якщо зациклитись на самому лише сюжеті, то книга вас однозначно розчарує.

Початок книги сильний і динамічний, так і затягує читати далі. В середині книга «провисає», хоч можливо так і було задумано Жаданом, можливо саме десь після епізоду з футбольним матчем проти газовиків все пішло за його планом. Все ж читається твір важкувато, а для тих, хто не переносить велику кількість описів - рекомендую запастись кавою та сірниками для повік, щоб не заснути, особливо це стосується другої половини роману. Те саме стосується тих, хто не готовий до в’язких речень на півсторінки.

На перший план з-під майстерного пера автора виходить її величність атмосфера. Відчуваючи смак пилу на губах, Ви поринете у одне з сотні міст, йдучи узбіччям кукурудзяного поля повз стару заправку, кращі часи якої давно в минулому. Одне з сотні міст, центральна площа якого вже поростає травою. Ніби застигле в часі місто, що живе переважно у спогадах людей. В такому місті перехоплюватиме подих від насолоди лише тим, хто прожив тут перше кохання, знайшов перших друзів, вперше побився на дискотеці з хлопцями із сусіднього мікрорайону, АЛЕ не живе постійно в такому місті, а лиш повертається до нього.

Події роману розвиваються ніби крізь сірий містичний серпанок, в якому деколи важко відрізнити реальність від галюцинацій та сновидінь. Містичні описи заворожують й змушують неодноразово їх перечитувати в надії зрозуміти бодай щось, а потім ще разок, щоб зрозуміти для чого це в книзі. Та все ж, більшість з них ні до чого не призводять, а тому посилюють уривчастість розповіді, жертвуючи нею задля майстерних і моторошних описів.

Роман без політики, просто опис життя без прикрас. Окремо хочу відзначити змальованих «данєцких» кукурузників, описані вони ніби карикатурно, однак як же правдиво. Ті, хто мав справу з такими ось «героями свого часу» підтвердить, що саме такими нахабними й разом з тим тупими, недолугими і безпричинно «проросійськими» вони й були свого часу. Нащастя, принаймні мені хочеться в це вірити, вони залишились в минулому, разом з фатально обраним крадієм шапок Вітькою.

Відзначу, що як на мене, то в романі забагато невиправданих сексуальних сцен, які не розкривають любовних ліній головного героя. Забагато невиправданих матюків в діалогах, які не працюють на атмосферу книги. Такі матюки лише видають обмеженість яскравих персонажів у гнітючій атмосфері роману, яка й так чудово створена автором. Загалом часто все надзвичайно сексуалізовано. Сексуалізовані образи жінок, які тільки те й роблять, що хочуть залізти Гері в труси і «осідлати» його. Можна подумати, що це противага гнітючій атмосфері смерті та відчаю, яка панує в місті, однак все ж автор чітко дає зрозуміти, що протиставляється тут жорстокий світ навколо та друзі, що тримаються разом на своїй рідній землі. Тоді нащо ж були усі ці сексуальні сцени? Загалом це не розкривало персонажів чи рухало сюжет, а, таке враження, було написане Жаданом задля літературних розминок в стилі автора коли йому ставало нудно.

Читаючи книгу Ви ніби переживаєте разом з головним героєм наркотичний «прихід». Здається, ніби ще трішки і всі лінії зійдуться до чогось одного. Ще трішки і все стане логічним та зрозумілим, однак ні. Злегка зайва образність в кінці роману впирається у незавершеність або ж відкритий фінал, залежить від того чи сподобалась Вам книга.

Основний мотив зрозумілий, без зайвих філософських підґрунть та цитат – шановні, тримайтесь купи на своїй землі пліч-о-пліч зі своїми близькими!

Мабуть книгу року ВВС «Ворошиловград» отримав більше за східноукраїнську тематику твору, яку приписали до актуального політичного порядку денного у 2014 році, ніж за свій зміст. Мені не хочеться возвеличувати цей роман лише тому, що Сергій Жадан – українець, відомий літературний та громадський діяч, публічна особа. Оцінка 4/5 видається мені цілком виправданою. Я радий, що прочитав роман «Ворошиловград» та почав своє знайомство з творчістю автора. Однозначно читатиму Жадана й далі, можливо навіть відкрию для себе Жадана-поета, якого всі навколо так хвалять. Читайте українською, друзі, та насолоджуйтесь творами сучасників!

При всей моей безумной любви к поэзии Жадана, проза его далеко не всегда может задеть за живое. И не потому, что как то не так пишет, а потому, что не всегда доступна для восприятия. Книга далась мне тяжело и, если спросить, о чем сюжет, то кроме как- парень приехал решать дела мертвого брата- сказать нечего. Можно было бы сравнить с Уэлшем, но увы-не дотягивает и сильно. Очень странно и тяжело читалась- с каждой страницей заставляешь себя все больше и больше- потому как не дочитать- нельзя- раз уж начала. Если резюмировать- осталась недовольна, просто потому, что основная нить повествования теряется почти в самом начале и так и не находится к концу.

С Жаданом я подружился не сразу. Да и как можно подружиться с тем, кого не понимаешь? А я вот искренне не понимал, зачем Сергею Викторовичу об этом писать? И какую литературную ценность могут собой представлять превратности судьбы Гоги, который решил открыть самый лучший клуб для геев?.. Ну вот не понимал я, и все. Хоть убейте. Не понимаю этого конкретного момента и до сих, к слову.

Но на второй шанс, говорят, заслуживают все. "Ворошиловград" оказался читабельней и понятней. Гораздо.

Есть там и типичное в некотором роде для моих соотечественников стремление "в любых непонятных ситуациях ложиться спать":

Есть и недоумевающий глас народа, обернутый в типичную жадановскую форму. Очень здесь уместную, как по мне:

А есть откровенно классные вещи, которых хотелось бы видеть у маэстро современной украинской литературы почаще:

Одним словом, мы будем теперь дружить. Не до гроба, этого пообещать не могу. Но понимать я Вас, Сергей Викторович, стал чуточку лучше. А это уже что-то :)

Мне жаль, что Интернат прочитан раньше, и невольно приходится сравнивать с ним Ворошиловград - вот такие ощущения у меня были, когда я перевернула последнюю страницу. А может быть после этой книги я бы не взялась читать Жадана ещё долго? Все же кредит доверия к нему огромен теперь, когда Интернат проглочен и проработан? Но опять я не с той стороны к отзыву подхожу.

Благодаря доверию к автору и подруге, которая как раз собиралась его прочитать, я взялась читать эту книгу, абсолютно ничего не зная о ней. Я даже не подозревала, что Ворошиловград - это Луганск (и славно, что его переименовали обратно, не представляю этот город с таким названием).
И книга заставила меня триггериться и копаться в себе. Мы читаем разные произведения для того, чтобы узнать чужой опыт/прожить другую жизнь? Мне стало неприятно, что я не могу понять людей, с которыми жила в одной стране. И до сих думаю, а могу ли я принять их точку зрения? Да это не плохие и не хорошие люди, я не буду надевать пальто и говорить, что живут они не так как надо. Это люди, которые выросли в своей среде, не самой приятной и живут по своим представлениям об окружающем мире. Иногда главный герой заставлял меня пригорать настолько, что я пересказывала рядом находящемуся партнеру по жизни, что я об том человеке думаю и почему я так о нем думаю. Но все же большая часть его поступков продиктована положительными побуждениями.

И вот дочитав эту книгу и написав этот отзыв, я снова думаю, а что если на самом деле эта книга понравилась мне больше, чем я думаю, но я ещё не обработала ее достаточно в себе. Да, она безусловно не Интернат, который ударил меня мешком по голове и не оставил никакого другого выбора кроме как отправиться в сердечко. Возможно эта книга проберется туда окольными путями.

Сергій Жадан це напевно зараз самий модний та розкручений автор, про нього напевно чув навіть далекий від літератури та музики середньостатистичний українець. До творчості таких авторів завжди підходиш з дещо завищеним очікуванням. Заздалегідь чекаєш щось таке що змінне твою уяву, бо не може бути що люди стільки говорили про ніщо. Нажаль як часто буває великі очікування – великі розчарування. Так і з цим романом, очікував щось дивне та глибоке, на зразок магічного реалізму серед українського степу, а роман виявся простим та трохи нудним. В ньому є щось таке, якийсь початок, обіцянок перетворитись в щось очікувано дивне, але це не настає і історія кожен раз буксує і не набирає обертів, як кукурузник який не може злетіти вище 50-ті метрів.

Історія про такого собі Германа який вирушає в город свого дитинства – Ворошиловград (Луганськ). Де його брат чомусь зненацька покинув та оставив на призволяще бензозаправку, чому так сталося нам так і не пояснили. Натомість молодий чоловік поступово втягується в проблеми цієї заправки, веде боротьбу з місцевою мафією за її збереження, крутить романи з декількома жінками, пригадує минуле і щось ще робить, мабуть рефлексує. Ось і все що відбувається в книжці, ані не досвідчений і не чим не симпатичний Герман, та його товариші, ані гальмуючий сюжет нічого в цій історії не чіпляє. Але як не дивно і покинути її особо не хочеться, так читаєш і мозок відпочиває, а це вже не мало.

Не варто перечитувати.