Ворошиловград

Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами.

- Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?

• Ну як що? - відповіла вона подумавши. - Завжди є речі, котрі нас тримають.
• Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
• Ні, - призналась вона, - немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.

Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники.

* Головне - мир в душі. І ноги в теплі.

* Можливо це й був той момент, коли потрібно було вирішувати - лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.

Ми, Гєра, тут всі разом, розумієш? Я знаю, про що говорю. Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є - маєш шанс померти не останньою скотиною.

- Германе, - запитав він. - Що б ти зробив, якби у тебе раптом з’явилось багато грошей? Скажімо, мільйон, - щедро додав.

• Мільйон?
• Угу.
• Рейхсмарок?
• Доларів.
• Я б купив собі будинок. В Африці.
• Навіщо тобі будинок в Африці?
• Завжди хотів жити в країні, де нема расизму.

... потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.

Це взагалі якась така дивна штука була в радянській педагогіці - вивчати німецьку. Був у цьому якийсь нездоровий антифашистський пафос.

* ...іноді людина не знає, від чого відмовляється. Тому краще їй іноді взагалі не відмовлятись.

Потрібно захищати те, що належить тобі по праву.

Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся. А щойно ти забуваєш про них, як виявляється, що ти нікому нічого не винен, і не зобов'язаний вигадувати різні дурниці про те, чого не знаєш, і що тобі, за великим рахунком, не потрібне.

Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось.

* Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з'являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався.

Я постійно позичав у нього одяг, він у мене — гроші. Різниця була в тому, що одяг я завжди повертав.

Коли ловиш життя за хвіст, найменше думаєш, що з ним потім робити.

Я думаю, що так воно все приблизно і відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.

Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум'я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз'ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди.

Я хочу сказати, що є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність.