Місто

Приємний та глибокий роман про неприємного  хлопця. Підмогильний написав свій роман, розриваючи стереотип, що українська література двадцятих років двадцятого століття - одне село, та про село. Автор дає нам урбаністичний роман, де все таки сільський хлопець їде підкорювати велике місто, столицю.

Перша сцена - це шлях Степана Радченка та його односельців до Києва, що відбувається по воді, по Дніпру. І вже тут він мені не подобається. Якась незрозуміла поміш закомплексованості та гордовитості обіймає його душу. Так, поклик його благородний - отримати вищу освіту, повернутись в рідне село і щось кардинально змінювати.

Прибувши до Києва, Степан звертається до крамаря Гнідого, який за протекцією приймає майбутнього студента на тимчасове проживання. При чому приймає неохоче, поселяє в корівнику. Тут Степан переживає перший чутливий удар по гордості, відчутті власної виключності. Але змиряється.

Степан весь час заздрить. Заздрить своїм друзям, в яких є щось більше матеріальне, ніж у нього, жителям міста, в яких налаштований побут, взагалі - всім. Це надає ще більш неприємного нальоту його образу.

Якби Степан і цілеспрямований, і розумний, і інтелектуал. Йому вдається за рік досягнути багатьох цілей - вступити до ВУЗу, влаштуватись на престижну посаду, стати досить відомим письменником, твори якого видають, і платять гарні гонорари. Але він все одно невдоволений якийсь. Все йому не те, і все йому не так. Оця його хронічна невдоволеність теж для мене була неприємною.

Відносини з жінками у Степана дуже різнобарвні. Він досить швидко закохується, і так само швидко полишає свою кохану. При чому завжди робить це дуже некрасиво, низько, жінки залишаються глибоко розчарованими в ньому. А історія з Зоською мене просто розірвала. Гуляв, гуляв з дівчиною, ходив по кав'ярнях, кіно, парках, дарував подарунки. Їх відносини тривали не день, і не неділю. І тут під впливом враження від подружнього життя товариша, Степан необдумано пропонує шлю Зосьці. Звичайно, дівчина, яка давно отримувала увагу від хлопця, згодилась. Але цей невтюх за ніч все переосмислив, тисячу разів пожалкував над необережними словами, і наступного дня страшенно гидко порвав відносини з Зоською.

Загалом, достойний роман, цікавий, психологічний.

Версия на русском языке.

Приятный и глубокий роман о неприятном парне. Подмогильный написал свой роман, разрывая стереотип, что украинская литература двадцатых годов двадцатого столетия - одна деревня и о деревне. Автор дает нам урбанистический роман, где все же деревенский парень едет покорять большой город, столицу.

Первая сцена - это путь Степана Радченко и его односельчан в Киев, который проходит по воде, по Днепру. И уже тут он мне не нравится. Какая-то непонятная помесь закомплексованности и надменности обнимает его душу.  Да, зов его благородный – получить высшее образование, вернуться в родное село и что-то кардинально менять.

Прибыв в Киев, Степан обращается к лавочнику Гнидому, который по протекции принимает будущего студента на временное проживание. Причем принимает с неохотой, поселяет в коровнике. Здесь Степан переживает первый чувствительный удар по гордости, ощущению собственной исключительности. Но смиряется. Степан все время завидует. Завидует своим друзьям, у которых есть нечто более материальное, чем у него, жителям города, у которых настроен быт, вообще – всем. Это придает еще более неприятный налет его образу.

Вроде бы бы Степан и целеустремленный, и умный, и интеллектуал. Ему удается за год достичь многих целей – поступить в ВУЗ, устроиться на престижную должность, стать небезызвестным писателем, произведения которого издают, и платят хорошие гонорары. Но он все равно недовольный какой-то. Все ему не то и все ему не так. Это его хроническое недовольство тоже для меня было неприятным.

Отношения с женщинами у Степана очень разнообразны. Он довольно быстро влюбляется и так же быстро покидает своих любимых. Причем всегда делает это очень некрасиво, низко, женщины остаются глубоко разочарованными в нем. А история с Зоськой меня просто разорвала. Гулял, гулял с девушкой, ходил по кафе, кино, паркам, дарил подарки. Их отношения длились не день и не неделю. В этом случае под влиянием впечатления от супружеской жизни товарища Степан необдуманно предлагает шлю Зоське. Конечно, девушка, давно получавшая внимание от парня, согласилась.

Но этот невтюх за ночь все переосмыслил, тысячу раз пожалел над неосторожными словами, и на следующий день ужасно противно порвал отношения с Зоськой.

В общем, достойный роман, интересный, психологический.

Довго-довго мені радили прочитати «Місто» Підмогильного, казали, що більш європейського роману в українській літературі годі й шукати. І все ж таки, в одним сонячний і привітний день, я наважився взятися за цей роман. Початок для мене був дуже нудний, вже з поспіхом перегортав одну сторінку за іншою, не було видно мені краю тої книги, що була взята в бібліотеці. Після місячних страждань, і не тільки над цією книгою, я закінчив читати.

За цей тяжкий місяць, як і будь-який інший в цьому році та взагалі в усьому житті, я переконався в тому, що в цьому урбаністичному романі все ж таки є засади європейського стилю, але він не зміг заглушити для мене традиційної української плаксивості над людською долею. Вам не було більше про що писати? Не розумію я цього!
Підмогильний безперечно зміг блискуче описати та розповісти про нелегку долю молодих українців, які крім свого села нічого в цьому світі ще не бачили. Вони мріють, вони закохуються, вони навчаються, вони борються, вони діють. А особливо Степан Радченко.

Мені дуже сподобались деякі сцени їх нелегкого життя в великому місті, де вони покинуті майже «на произвол судьбы», вони мене зачепили за живе.
Але все ж таки це було сильно плаксиво, по-дівочому якось, а я же не дівчина, розумієте? Тож читайте, хваліть, сваріть, захоплюйтесь, гидуйте, і все це до цього роману. Він може викликати різні почуття та думки, все залежить тільки від вас: від вашої волі, від ваших мрій, від ваших можливостей та від ваших дій.

Вечно актуальная тема: село в городе.
Пардон.

Степан Радченко - главный герой, выходец из украинского села, стоит на палубе корабля, который плывёт к Киеву по Днепру. Стоит, наполненный мечтами о том, как он переплюнет собственного односельчанина, как выучится и будет жить в большом городе, как станет успешным... И всё бы хорошо, да вот плыл Стёпа в Киев, а заплыл в такие грёзы, что мама не горюй!
Он ненавидел город, но со временем пришёл к мысли, что не ненавидеть его нужно, а завоевать. И попытался...
Эта история о том, как порой человек оказывается в плену собственного тела, собственных желаний и амбиций, как некоторые люди готовы идти по головам других. История о вечной борьбе добра и зла. История о случае, когда человек, нет, человечек пытался покорить город, а в итоге сам город покорил его.

Чудовий роман, якби не одне-єдине але (і це вперше для мене недолік у літературному творі) - головний герой надто справжній. Так-так, він точно такий, як ті чоловіки, які бояться за свою корону на голові і переймаються лише тим, як зробити все вигідно для себе. Зауважте, не кажу, що таких чоловіків багато, але те, що є - то факт.
Отож для мене цього разу прочитання твору (а читаю роман уже втретє) сфокусувався чомусь саме на образі головного героя, від якого подеколи мало не нудило. Сама не знаю, чого б то. Мабуть, прикро вразило те, як цей молодик ставиться до жінок. Власне, його поступ містом можна цілковито відслідковувати за тим, які стосунки він має з прекрасною статтю: спочатку Надійка - мила, але занадто сільська, як на нашого вибагливого учорашнього селянина, дівчинка, яку він попсував і покинув (тому й так порадувала мене ота остання їх зустріч у дусі пушкінської Тетяни); далі "мусінька" - досвідчена заміжня жінка, що ніколи не знала кохання й тепла (і тут їй теж не пощастило), для Степана це було радше самоствердження в коханні; потім - Зоська, міська дівчина, що принадила хлопця своєю "брикливістю", яку він сприйняв за справжній міський вплив; і нарешті - Рита - нове, багатообіцяюче і - головне - безперспективне й ні до чого не зобов’язуюче "кохання". У кожних із цих стосунків герой проступає усе виразніше як самозакоханий, самовпевнений і безвідповідальний молодий чоловік.
Сам Валер’ян Петрович Підмогильний визначав тему свого твору як "підкорення людиною міста". Насправді тема у такому трактуванні видається вельми дискусійною, адже можна сперечатися з приводу того, хто кого підкорив: чи Степан підкорив місто, чи місто Степана.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Замечательный роман, если бы не одно-единственное но (и это впервые для меня недостаток в литературном произведении) - главный герой слишком настоящий. Да-да, он точно такой, как те мужчины, что боятся за свою корону на голове и заняты лишь тем, как сделать все выгодно для себя. Заметьте, не говорю, что таких мужчин много, но то, что есть - это факт.
Поэтому для меня этот раз прочтения произведения (а читаю роман уже в третий раз) сфокусировался почему-то именно на образе главного героя, от которого иногда почти тошнило. Сама не знаю, с чего бы это. Пожалуй, неприятно поразило то, как этот молодой человек относится к женщинам. Собственно, его продвижение по городу можно полностью отслеживать за тем, в каких отношениях он с прекрасным полом: сначала Наденька - милая, но слишком сельская, по мнению нашего привередливого вчерашнего крестьянина, девочка, которую он испортил и покинул (потому так порадовала меня эта последняя их встреча в духе пушкинской Татьяны) далее "мусинька" - опытная замужняя женщина, никогда не знавшая любви и тепла (и здесь ей тоже не повезло), для Степана это было скорее самоутверждения в любви; затем - Зоська, городская девушка, приманившая парня своей непокорностью, которую он принял за настоящее городское очарование; и наконец - Рита - новоя, многообещающая и - главное - бесперспективная и ни к чему не обязывающая "любовь". В каждом из этих отношений герой проступает все отчетливее как самовлюбленный, самонадеянный и безответственный молодой человек.
Сам Валерьян Петрович Пидмогильный определял тему своего произведения как "покорение человеком города". На самом деле тема в такой трактовке представляется весьма дискуссионной, ведь можно спорить по поводу того, кто кого покорил: Степан покорил город или город Степана.

Если вам хочется прочесть книгу о настоящем мужчине (подчеркиваю - настоящем, а не выдуманном/романтизированном/мужественном/дамскороманическом), о таком мужчине, которого и сегодня можно встретить на каждом шагу, о таком, что ездит в метро, а, возможно, даже сидит с вами за соседним столом в офисе, то вам сюда. Конечно, Пидмогильный делал вид, что пишет о понаехавшем мужчине, который город воспринимает, как твердынь, которую нужно завоевать, но боже мой, и горожане от деда-прадеда часто бывают именно такими - жалкими, преисполненными комплексов, зацикленными на себе, идущими по трупам, но прячущими при этом голову в песок, лишь бы не нести ответственности за свои поступки.

Именно таков Степан, герой романа. Это талантливый парень, отправленный в институт из деревни. Сначала он боится города, который так не похож на все, что он знает и к чему привык. Более того, увиденный город не похож и на то, о чем он мечтал и представлял себе. Он вызывает у героя отвращение, пренебрежение и быстро набивает ему оскомину. Степан пытается вернуться к прошлому, ища это прошлое, привычную деревенскость, в женщине. Его односельчанка Надя, приехавшая учиться сюда же, превращается для него в тихую гавань, а ее любовь - признак состоятельности Степана, а не дар или счастье.

Но, немного ассимилировавшись, ему становится мало неопытной и тянущей его назад Нади. И он находит новую женщину, чтобы в ней, уже более продвинутой и подходящей к его новому статусу студента, сдавшего вступительные экзамены, найти доказательства собственного прогресса. Но, конечно, со временем и ее ему становится мало, и он снова меняет женщину, считая, что так меняет себя и свою жизнь, переступая через одну, вторую, третью даму сердца, не замечая, что ломает их и калечит.

Он из тех мужчин, которые полагают, что, заплатив за женщину в маршрутке, имеют право требовать ее номер телефона и верность по гроб жизни в придачу. Он из тех, кто всегда винит другого в том, что этот другой не такой, каким он хотел его видеть. Но, что интересно, потребительское отношение его распространяется только на женщин. С мужчинами же он корректен и неизменно ненавязчив, что помогает ему достигать вершин.

Очень талантливый роман об очень неприятном человеке, типаж которого, несмотря на почти сто прошедших с момента написания романа лет, не изменился.

"Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом. От що таке - по-справжньому вічне місто"
Брати Капранови "Щоденник моєї секретарки"

"Місто" Валеряна Підмогильного - єдина книжка, окрім підручників, яку за 10 років навчання я брала у шкільній бібліотеці (все інше з легкістю читалося з екрану компютера...) та зачитувалась нею у маршрутівках, на уроках, на перервах, вдома, на вулиці, всюди, де тільки встигла побувати за ті 2-3 дні захопливого читання. Які тонкі та чудові порівняння, так бережно і клопітливо підібрані епітети, які афоризми, яка життєва мудрість у кількох влучних словах! Можливо на таку мою суб*єктивну точку зору впливає і неабияке захоплення Гі де Мопассаном, який став певною школою для українського письменника... Та і недарма критики порівнюють "Місто" з романом "Любий друг" видатного француза, але менше з тим.
На той час, коли я навчалася у 11 класі, книга справила на мене неабияке враження. Хотілося у дечому повторити долю Степана - втекти з цього задушливого провінційного містечка у розлогий Київ та сягнути професійних вершин. Думалося, що так воно і буде, адже амбіції перли ледь не з вух.
Перечитала цю книгу через 4 роки. Враження неоднозначні. Я так і залишилася у своєму провінційному містечку та не підкорила Київ (втім і сама не підкорилася йому...), а Степан Радченко залишився все тим же Степаном Радченком з його плюсами та мінусами.
Головний герой - людина амбіційна, непересічна, далеко не дурна та розсудлива. Здавалося б, ідеальний. Але його перемінливе ставлення до життя, до жінок, до друзів, до творчості змушує глянути на ці речі зовсім під іншим кутом. Ненавмисно він руйнує життя Надійки та геть вбиває Зоську. Прямо-таки Драйзерівська Керрі Мібер-розбивачка сердець на український манер. Можливо, він і не винен в тому, що не зміг розібратися зі всіма перипетіями складного та незвичного для нього життя, але хіба можна так нахабно ставитися до людей, які бажають лише добра та щиро вірять у тебе, у твої слова, у твої вчинки? Розуміння цього до юнака приходить. Приходять і докори совісті. Але він сам їх проганяє. Навмисно. Злісно бризкаючи собі в обличчя водою. Чи варто його виправдовувати? Чи варто його засуджувати?
Нам треба просто спостерігати і робити висновки. Місто може поглинути та захопити кожного з нас. Головне залишатися Людиною, чого Степан, на відміну від того ж Левка, зробити не зміг...

Жара, жара, жаренное солнце больших городов...

Я лично могу однозначно о себе сказать: я человек городов. И больших городов. Всякие городишки с населением меньше миллиона и без движения, меня вообще не прельщают. И это несмотря на то, что иногда в толпе меня накрывает волна страха перед толпой, а звезды в городской суете не всегда увидишь. И не всегда найдешь время в небо посмотреть.
Но я время нахожу. Я люблю города. И я живу большими городами. Их жизнь кипит в моих венах, в моем сердце, в моих мыслях. Их жизнь меня вдохновляет.

Поэтому мне вообще не близка тема этого произведения - город сломал чистого душой сельского парня, ой-ой, держите меня семеро. И вообще, сам главный герой раздражал все повествование. В его поступках прослеживалось позерство, и девушки его тоже не впечатлили и не пробудили никаких хороших эмоций. Словом, книга была прочитана в рамках подготовки к ВНО ( аналог ЕГЭ, который я сдавала в 2012 году). А не было бы это подготовкой к ВНО, я вряд ли вообще бы ее дочитала... впрочем, дочитала бы, у меня принцип такой. Но книга мне не понравилась.

Ви знаєте, я, мабуть, занадто сучасна. Якби мені сказали, що ця книга написана якимся сучасним автором-початківцем, я б зарубала книгу ще на початку... Що ми бачимо - такий собі хлопець із села їде в Київ на навчання, далі пробивається в житті всіма можливими способами - іноді через ліжко, іноді через товарищів та нові знайомства. Йому таланить, це безперечно. Але де ж його душа? Такі собі переймання, що й перейманнями важко назвати - краще сказати думки після зробленого. ГГ постає перед читачем якимсь огидним та стереотипним...
А тепер інша сторона монети. Цей роман був написаний у далекому 1928 році! Це ж навіть уявити важко. В ті часи писать про таке та ще й так відверто - це була революція в українській літературі, це чистої води модернізм, нова течія, нове життя літератури того часу. Тому я можу сказати, що дивлячись на дату випуску роману, я вражена. По-справжньому вражена таким сюжетом і таким відвертим написанням цієї книги. Приємно знати, що й у рідній літературі є свої Мопассани.

Яке несподіване відкриття! Я навіть не очікувала, що ця книга так мені сподобається. Я просто в захваті від цього чудового роману. Це дійсно одна з небагатьох книг по програмі з української літератури, яку не нудно читати, бо в ній немає постійного ниття про тяжке життя селян або розповідей про війну.

Якби я не знала про те, що це класичний твір, то могла б подумати, що це книга якогось сучасного автора про сучасне життя (якщо випустити всі згадки про СРСР, звичайно). У книзі йдеться про дійсно сучасні проблеми молодої людини, яка, прагнучи реалізувати свій потенціал, покидає рідне село і їде в місто шукати кращої долі. І змінюється.

Чесно кажучи, головний герой Степан усю книгу мене бісив, бо він мудак. Вигадав собі гарне виправдання - це все місто винне в тому, що я так погано почуваюся і поводжуся як господар цього світу, хоча ще нічого не досяг. Він починав одну справу й одразу кидав та брався за іншу. Він ніби закохувався (хоча я в це мало вірю), але насправді він просто бабник, який намагається вигадати адекватну причину своєму поводженню. А який же він, до того ж, пихатий і себелюбний! І жінки всі повинні належати йому, і чекати його повинні до смерті, і твори його повинні друкувати, і грошей він повинен мати цілу купу, і інститут йому не потрібен, бо він же і так найрозумніший з усіх цих бездарних людей.

І дійсно! Де він, а де той інститут! Він же просто мріяв про це довгі роки, приїхав, зайняв чиєсь місце, одержує стипендію, а на лекції не ходить. Ну що за людина?

А його ставлення до дівчат? Як же мені шкода було Надійку, яка дійсно закохалась у цього "принца", і як я раділа за неї вкінці. Але найбільше постраждала від Степана саме Зося, яка з самого початку мені надзвичайно імпонувала. Навіщо ця зухвала, але безневинна дівчина зустріла цього пихатого ловеласа? Спочатку він дійсно піклувався про неї, але потім йому щось як стукнуло в голову, так хоч ховайся. Я можу, звичайно, лише здогадуватись, чим закінчиться його історія з Ритою, але щось мені підказує, що ні до чого доброго ці стосунки не приведуть. На жаль.

І, незважаючи на те, що головний герой мені не сподобався зовсім, у роман я закохалася. Мені дуже сподобався стиль написання Підмогильного, я б навіть ще щось у нього почитала. Такі гарні описи, філософські роздуми про все на світі, приємний тон твору. Дуже легка й приємна в прочитанні книга, хоча й доволі серйозна.