Трохи пітьми

(Укр.)
Іноді жалкую за літературною недосвіченістю. Взяла б тоді цю книжку до рук і була б, ну може й в не захваті, але сподобалося б більше. А так читаєш, начебто й непогано, але то вуха Віктора Олеговича стирчать, то, хм… сідниці Чака Фредовича. Така суміш, до речі, письменнику дуже вигідна. З одного боку, можна такого трешу нагнати, щоб читачам аж блювати закортіло, а з іншого – якимось логічним завершенням не перейматися, психодел – чого ж там.
Перша, медична, освіта теж читати заважала. Героям не співчувати хотілося, а як найскоріше почати їх лікувати, більшість - в наркологічному диспансері, а деяких в психіатричному. Хоча, якщо розглядати цю книгу як застереження, то може й непогано вийшло. В сенсі того, що наша свідомість – дуже вразлива штука, від адекватності до повного занурення в хаос – один крок, а на зворотньому напрямку – зяє прірва. І здолати цю прірву вдається лише деяким.
А в цілому: зав’язка інтригуюча, сюжет дінамічний, чоловічі персонажі досить об’ємні та цікаво різноманітні. Дівчатка, щоправда, все ж таки більш схематичні, такі собі «дєвочкі со взглядом волчици», хоч і кожна на свій лад. І мова добра. Для тих же, хто обурюється, що Дереш "ганьбить і паплюжить українську мову", я рекомендую Леся Ставицкая - Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми … А цю книгу без мату читати й правда важкувато)))

(Рус.)
Мне иногда хочется стать менее начитанной. Прочитала бы я тогда эту книгу и, возможно, восторга бы и не было, но всё равно понравилось бы больше. А так, вроде бы и неплохо, но то уши Виктора Олеговича торчат, то, хм… седалище Чака Фредовича. Такая смесь, кстати, писателю очень выгодна. С одной стороны, можно такого трэша нагнать, что читателям аж блевать захочется, а с другой – каким-то логичным окончанием не заморачиваться, психодел – чего уж там.
Первое, медицинское, образование тоже читать мешало. Героям не сочувствовать хотелось, а побыстрее их лечить начать, большинство – в наркологическом диспансере, но некоторых – в психиатрическом. Хотя, если рассматривать книгу как предостережение, то, в принципе, неплохо получилось. Ещё одно напоминание, что наше сознание – весьма хрупкая вещица, и от адекватности к полному погружению в бред – всего один шаг, а вот в обратном направлении уже зияет пропасть. И преодолеть эту пропасть под силу единицам.
А в целом: завязка интригующая, сюжет динамичный, мужские персонажи – довольно объемны и разнообразны. А вот девушки – немного схематичны, все - эдакие «девочки со взглядом волчицы», хотя и каждая на свой лад. И язык хорош. Для тех же, кто возмущается, что Дереш "ганьбить і паплюжить українську мову", я рекомендую Леся Ставицкая - Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми . А то ведь эту книгу без мата читать и правда тяжеловато)))

Це вже друга книжка Дереша, яку я прочитала і тепер зі 100% впевненістю можу сказати - мені цей автор дуже подобається! Найперше, що можу сказати, привабила обкладинка: людина-зірка лежить колі каміння з рунічними позначками. Одразу налаштовує на щось окультно-містичне. Так і виявилось.

Фестиваль самогубців.
Шестеро заблукалих, понівечених і самотніх душ.
Кожен має свою історію. Закритий в собі. Нікому не довіряє. Прагне спокою і розуміння.
Три дівчини і два хлопці зібралися на водоспаді Шипот, під червоним прапорцем Германа, який прийшов туди першим. Всі персонажі якісь таємничо-підозрілі, знервовані і трохи розгублені. У кожного свій демон, який його мучить, своя частка пітьми. Ці люди починають потроху розбиратися в собі і виганяти з себе зло, за допомогою дядька - екстрасенса. Сподобалось, як автор описував думки і емоції Жанни та психічно-шезофренічний стан Йостика. Правда, не зовсім зрозуміло, що ж таки в кінці кінців стало з Германом... Наче не закінчено трохи вийшло.

Прочитала відгуки читачів, бачу, що дехто вважає, ніби Любко "ганьбить і паплюжить українську мову" та що "цей його твір не має ніякої художньої цінності". Абсолютно не згодна. Так-так, у нього часто проскакують матюки та різні сленгові словечки. Але ж майте на увазі, це СУЧАСНА українська література, яка розрахована на сучасну молодь! Як кажуть - кожному поколінню свій герой. Не подобається - не читайте. Все просто. Особисто я не маю нічого проти (до слова - І. Карпа пише набагато більш розхлябано). Можливо тому, що автору, як і мені, 27 років і мене приваблює його стиль, а ще я давно люблю Львів і їх говірку :)

Я дуже рада, що у нас нарешті з'явився свій контркультурний, альтернативний автор, який пише про наркотичні приходи і глюки, описує метаморфози зі свідомістю, містику, темну сторону душі, демонів і т.д.. Це моя улюблена тема. Я прониклася книжкою, її атмосферою і читати було дійсно круто!

(укр)

Мені чотирнадцать, а надворі дві тисячі сьомий. Кращого часу, щоб прочитати цю книгу, просто не існує. Найгарячіша фаза підліткового бунту, пошуки свого місця у цьому світі, а поруч з тобою розгул найрізноманітніших субкультур: готи, панки, емо - вибирай на свій смак. Та ще й українська сучасна література, яку я в ті часи поглинав просто тонами.

Звісно, "Трохи пітьми" з усім тим трешом, матюками, дикуватими героями та абсолютно повною відсутністю лінійного сюжету стала однією з моїх улюблених книг в ті часи. Вона просто схематично відображала, що насправді творилося всередині мене самого.

В дорослому віці я вирішив її перечитати. І знаєте, при всіх її недоліках, трешовості і матюках, вона все ще викликає досить яскраві емоції. Ті самі, родом із підліткового віку, коли світ здається надто великим, але тобі у ньому все одно не знаходиться місця.

"Трохи пітьми" точно не потрібно сприймати всерйоз. Це андеграудна психоделічна історія, тут немає майже ніякої літературної цінності. Стиль Дереша схожий на Паланіка, але з явним українським флером. Він робить акцент не на подіях, а на героях та їх емоціях, оголює темні закудки душі, куди зазвичай людина не хоче заглядати.

То дивно, місцями навіть огидно, але працює.

В чотирнадцять років "Трохи пітьми" показала, як я сприймаю світ на рівні емоцій. Темним, похмурим, диким, незрозумілим. І саме це розуміння зробило її однією з улюблених. Ба навіть прочитання у дорослому і свідомому віці не надто сильно похитнуло її позиції. Я просто згадав, які враження отримав тоді, у свої чотирнадцять.

Впевнений, що більшість читачів вважає її лютою сранню. І вони праві. Ця книжка - срань. Але саме та срань, яка була потрібна підлітку в 2007, яка хоч трохи, але допомогла йому розібратися у своїх почуттях та емоціях. І тоді вона отримала беззаперечну 10.

Зараз же я ставлю їй 8. Я розумію, що це дикий алес, але нижче поставити просто не можу. Підліток, який ще живе в мені, не дозволяє.

8 з 10.

//

(рус)

Мне четырнадцать, а на улице две тысячи седьмой. Лучшего времени, чтобы прочитать эту книгу, просто не существует. Самая горячая фаза подросткового бунта, поиски своего места в этом мире, а рядом с тобой разгул разнообразных субкультур: готы, панки, эмо - выбирай на свой вкус. Да еще и украинская литература, которую я в то время поглощал просто тоннами.

Конечно, "Немного тьмы" со всем тем трешом, ругательствами, диковатыми героями и абсолютно полным отсутствием линейного сюжета стала одной из моих любимых книг в то время. Она просто схематически отражала, что происходило внутри меня самого.

Во взрослом возрасте я решил ее перечитать. И знаете, при всех ее недостатках, трешовости и матах, она все еще вызывает достаточно яркие эмоции. Те самые, родом из подросткового возраста, когда мир кажется слишком большим, но тебе в нем все равно не находится места.

"Немного тьмы" точно не стоит воспринимать всерьез. Это андеграундная психоделическая история, здесь нет почти никакой литературной ценности. Стиль Дереша похож на Паланика, но с явным украинским флером. Он делает акцент не на событиях, а на героях и их эмоциях, обнажает темные закоулки души, куда человек обычно не желает смотреть.

Это странно, местами даже отвратительно, но работает.

В четырнадцать лет "Немного тьмы" показала, как я воспринимаю мир на уровне эмоций. Темным, мрачным, диким, непонятным. Именно это понимание сделало ее одной из любимых. И даже прочтение во взрослом и осознанном возрасте не слишком сильно поколебало ее позиции. Я просто вспомнил, какие впечатление получил тогда, в свои четырнадцать.

Уверен, что большинство читателей считает ее лютой сранью. И они правы. Эта книга - срань. Но именно та срань, которая нужна была подростку в 2007, которая хотя бы немного, но помогла ему разобраться в своих чувствах и эмоциях. И тогда она получила беспрекословную 10.

Сейчас же я ставлю ей 8. Я понимаю, что это дикий алес, но ниже поставить просто не могу. Подросток, который еще жив во мне, не позволяет.
8 з 10.

Вначале я проникалась атмосферой. Оно так классно проникаться, когда то, о чем написано усиливается еще и собственными воспоминаниями :)
В принципе оно-то и рассчитано на тех, кто будет вспоминать. Фишка, ничего не скажешь. Так сразу захотелось куда-то в Карпаты, или в Крым на "зеленый" нуддистский пляж, или на фест какой-нить. С компанией, чтоб поставить несколько своих палаток под флагом, каждый день знакомиться с новыми людьми с дурацкими именами, купаться в леденящей воде, прыгать через костер, подкармливать консервированной фасолью каких-то уже одичавших местных хиппи-аборигенов, заводить мего-умные разговоры о своей принадлежности к какой-либо субкультуре, горланить песни, вымазываться типолечебной грязью, засыпать под звездным небом и просыпаться от нежданных гостей, споткнувшихся об твой спальник, тупить за утренним чаем, просто дышать свежим воздухом, лениться или сходить с ума под настроение, и, и, и... думаю, вы поняли о чем я. Лучше "один раз попробовать, чем"
Это было круто на самом деле.
Во второй части книги были истории. Интересные и так себе. Мне почему-то больше всего запомнилась Жанна. Очень характерный персонаж, что ли. Характерный наверное потому, что часто в жизни случается. И тоже связан с воспоминаниями (слава Богу, не от первого лица!). Девочка, которая росла под стеклянным колпаком. Родители пылинки сдували и втихаря подыскивали выгодного жениха. Или не подыскивали, так еще хуже. Везде ограничения, никакой инициативы, никаких интересов кроме учебы и парочки одобренных цензурой подруг. Это не из книги, это я из жизни. Как же надо нелюбить своего ребенка, чтобы воспитывать в нем всю эту "правильность"? Понятное дело, девочке сорвало крышу. Стало ли лучше - тоже вопрос. Хотя нет, все-таки стало, точно стало. Уж лучше сумасшествие, сигареты, кетамин - чем серость и безысходность. Имхо конечно.
В конце книги ждет хэппиэнд. Хэппиэнды я люблю, хватит несчастливых историй в новостях.

Вот наконец-то я и познакомилась с Любко Дерешом, одним из самых заметных и обсуждаемых, да и критикуемых украинских авторов.
В принципе, я знала чего мне ожидать и оценка "нейтрально" - это только за то, что получила я в итоге не больше, но и не меньше своих ожиданий. Но эмоции, конечно, она во мне вызвала скорее негативные, так как мало того, что контркультура не мой жанр, так еще и сам сюжет просто выносит мозг. Начиная от поедания собаки и заканчивая рассказами участников этой книги. Хотя, полностью наркоманским бредом я бы книгу не назвала, есть интересные мысли, есть над чем и о чем подумать.
Вполне возможно, что весь символизм повествования мне не открылся, но я честно старалась читать не предвзято.
Как итог этой довольно сумбурной рецензии хочу сказать, что вряд ли мне захочется перечитать эту книгу, но вот познакомиться с другими книгами автора я вполне не прочь. Даже если это и будет сродни мазохизму.

Майстер, божевільний, "він ганьбить і паплюжить українську мову" – що тільки не кажуть на сучасного українського письменника Любко Дереш. Оцінка його творчості дуже різноманітна і неоднозначна. Вона знаходиться ніби на шальці терезів які постійно урівноважуються, бо після кожної висловленої думки що до творів цього автора на перевагу надходить абсолютно протилежна оцінка.
Любко Дереш – абсолютно нова постать у світі української літератури. Молодий автор, якому всього-на-всього 27 років, на сьогодні став одним із найвідоміших українських авторів. Головні герої його творів — підлітки та цікаві історії з їхнього життя. Тому його прихильниками зазвичай стають молоді люди 17-27 років, але його творчістю можуть зацікавитись більш зрілі люди, які люблять Львів і специфічну говірку його жителів.
Книга «Трохи пітьми» написана у притаманному Любко стилі. З перших сторінок стає зрозуміло, що автор взявся писати роман про психіатрію. Він ілюструє низку нервових розладів та психічних зсувів серед сучасної неформальної молоді. На початку твору ? (невідомий) намагався за допомогою V (невідомого) віднайти Того, Хто прихований від Себе. Тобто власну тінь. Темну сторону себе. В цьому їм допомагають майбутні персонажі твору — камені, що отримують імена. Дійство було названо магічним театром (справді, це більше схоже на театр, ніж на сеанс психотерапії).
Розповідь починається Тим, Хто Схований Від Себе. Ним виявляється Герман, і саме від нього бере початок головна історія. Всі збираються в Карпатах, в середині звичайного фестивалю в Шипоті відбувається міні фестиваль самогубців, де й зустрічаються всі інші каменюки - інші частини темної сторони ? (невідомого).
Персонажі дуже різні, не лише характерами, а й тим, як вони зображені. Можна, звісно ж, розглядати їх лише як частинки темної сторони героя, але всі вони утворюють певний сюжет. Кожен має свою історію, своє життя — читаючи, ми сприймаємо їх, як окремих людей. Любко уміло створює необхідну атмосферу на тлі карпатських пейзажів. Сюжет почергово фокусується на кожному з героїв, розкриваючи їх таємниці і перипетії, які привели їх на фестиваль. Кожен має свою історію. Закритий в собі. Нікому не довіряє. Прагне спокою і розуміння. Всі персонажі якісь таємничо-підозрілі, знервовані і трохи розгублені. У кожного свій демон, який його мучить, своя частка пітьми. Ці люди починають потроху розбиратися в собі і виганяти з себе зло. Герман виявляє впертість і демонстративну незалежність. На фестиваль самогубців прийшов через відчуття вини в собі, яке не відкривав всім впродовж довгого часу. Сутність цього героя так не була до кінця розкрита, бо з історії він просто зник. Невідомо навіщо він там був взагалі, може задля перетину доль інших героїв? Віка - дівчисько з неабиякими мазохістськими схильностями, розладнаною —завдяки коханому — психікою. Алік - найстарший в компанії самогубців. Персонаж є типовий брошурний екстрасенс в суміші з релігійним фанатом.
Лорна -"Дияволиця" — так її характеризує. Дереш. Зовні дуже сильна, просто залізобетонна дівчина. Має принцип робити лише те, що вона хоче, й згідно з ним показово посилає всіх. Плює на людей і топче їх. Проте за цим принципом ховається надломлена, слабка особистість. Саме Лорна видає найбільше жаргонних слів, якими пронизана вся книга. Дереш намагався передати мову героїв дослівно. Але , на мою думку, кількість нецензурної лексики занадто велика. Мат, як і жаргонізм, як і діалектизм має виглядати в тексті органічно, для того щоб мова не набувала резинової натягнутості й неприродності, але коли матюкається Лорна, то стає просто гидко.
Щодо гидких моментів, то у тексті їх занадто багато. Оригінальна Дерешівська фантазія починає дивувати. Взяти хоча б історію з Вітасом, ненормальним хлопцем Віки, який вирішив летіти в космос і винайшов надзвичайний спосіб виживання у тяжких умовах. Коли автор починає вести розповідь про те, що хлопець вирощує у себе на тілі лишаї і вавки, щоб харчуватися своїм гноєм, то у цей момент просто хочеться викинути у смітник книжку.
На противагу усім бридким моментам виступає Жанна. Ззовні дуже слабка, плаксива, перелякана. Явний меланхолік. Вона у мене асоціюється з тоненькою гілочкою деревця, що покачується на вітру. Якщо троши більше при натиснеш, то вона зламається.
Наступний персонаж -Йостек. Цинічний нащадок сучасного світу, що все сприймає через логіку та обчислювальні апарати. Не вірить у потойбічне і спирається у житті лише на реалії.
Отже, Любко Дереш є яскравим прикладом саме сучасного автора, література якого розрахована саме на сучасну молодь! Підліткам дуже легко сприймати книжкою і її атмосферою, бо у будь-якому моменті хтось може впізнати саме себе, знайти відповіді на питання або просто зрозуміти себе.