Україна в огні

Хмм. Сильний твір, дійсно сильний. Особливо тепер, коли частина України знову в огні, коли її земля полита кров'ю загиблих, а на людей знову накинули ярмо. І особливо для мене, бо я бачу все це на власні очі. Читаючи, невільно порівнювала ті часи і сьогодення, ту війну і теперішню.
Боляче навіть згадувати, якою вона була - рідна земля:

І мені стало моторошно, коли я прочитала такі пророчі слова, адже теперь, через стільки років, стільки десятиліть, все сталося саме так. Від слова "нація" - один лише прикметник, та й тот з сумнівним змістом. Брат брату ворог, тільки і думай, з якого боку прийде загибель.

"Україна в огні" - твір на віки-вічні. Люди повинні вивчати свою історію, знати, через які жахіття раз за разом доводилося проходити нашій нації, з чого все починалося і як завершилося. Сучасні підручники з історії викладають нам далеко не все і не так, як воно було насправді; очевидців Другої світої з кожним роком стає все менше, дуже скоро не залишиться жодного. Тоді як новим поколінням дізнатися правду? Таку жорстоку, страшну правду? Залишається тільки художня література. Залишається Олександр Довженко, який подає досить короткий і дуже влучний опис.

У ході підготовки до ЗНО,до моїх рук потрапила книга Олександра Довженка "Україна в огні"
Я вважаю це шедевром не тільки української літератури,але і усієї світової.
Книга з перших сторінок заворожила мене,і було відчуття що я не читаю,а сам перебуваю в центрі подій.У кіноповісті розповідається про село Тополівку,та сім'ю Запопожців . Лаврін відправляє своїх 5 синів в Червону армію,а сам з донькою Олесею та дружиною Тетяною залишається в селі.Село окуповують гітлерівці,і тут нам показують відносини окупанта з простими українськими селянами.Наскільки реалістично показаний кожний герой.Це-фантастично.Особливу увагу я приділив герою Еріку фон Краузу та його сину Людвігу,а також коханню Олесі і танкіста Василя Кравчина.У коханні Олесі і Василя я помітив нотки сентименталізму,передачу почуттів читачеві глибоко до серця.Кіноповість доводить на які страшні злочини йшли гітлерівці.Вони не нехтували жодними правилами.Вони вбивали літніх людей без слідства,гвалтували дівчат,а тих хто допомагав партизанам,вішали на центральній площі села.
Отже,підвівши підсумки хочу сказати.Олександр Довженко геніальний кінорежисер,а його кіноповість "Україна в огні",має бути прикладом для нас молодих поколінь,як потрібно боротись за свою державу,як потрібно вістоювати її,і наскільки страшною і потворною є така річ як війна.Будьмо гуманістами.Моя оцінка 9/10.
P.S. Не судіть строго,це моя перша рецензія.Буде приємно почути ваші відгуки.

Дуже мало творів українських письменників справили на мене враження, але Україна в огні - це дещо неймовірне, життєве та, на жаль, актуальне. Незважаючи на велику кількість персонажів та декілька сюжетних ліній, ми можемо легко зрозуміти кожну історію. На мою думку це твір, сповнений емоціями, і саме вони - головні герої. Автор пише про жахливі, сповнені смертю та горем часи, але це не викликає відразу, напроти, викликає велике співчуття, бажання допомогти людям, що пережели цей страшний період, ці пекельні муки.

Персонажі не ідеальні у повісті. Саме це робить їх більш наближеними до звичайних людей. Можна зрозуміти мотивацію кожного, його переживання та страхи. Саме такі герої назавжди западають у душу - для мене це Василь Кравчина, який, незважаючи на свій сором та страх, зумів підтримати своїх побратимів у скрутний час і подолати ворога.

Це історія про патріотизм та любов до свободи. Це історія, яка навіть зараз нагадує життя. Але все одно ми колись подолаємо ці скрутні перешкоди та будемо жити так, як того хотіли. Потрібно лише любити та боронити свій рідний край. Адже «Ми б'ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, — за Батьківщину.»

Певно, при написанні цього твору Довженко брав собі за мету звеличити український народ у його боротьби проти загарбників… А чи вдалося це? Кіноповість повна ідеології, що особисто мені попсувало її читання, що вона стала аж нестерпною. Це прекрасний приклад антивоєнної літератури, гуманістичної, хоча й, можливо, трохи комуністичної. Проте одразу я кажу сам собі: «Тоді інакше й бути не могло: або розстріл, або партія».

Важко навіть уявити собі, що всі описані звірства, що скалічені люди, що пошматовані тіла, розбиті сім’ї тоді розсіялися всією Вкраїною. Важко й уявити героїзм наших людей, які віддавали своє життя за грудочку рідної землі. Але тут автор відійшов від ідеалізації українського народу у боротьбі, намагався показати правду, розказати про зрадників, фашистських прихвоснів. Він їм дає одну невмолиму оцінку їхньої діяльності – смерть на шибениці. Безумовно, я не забув тих сюжетних поворотів, коли деяких поліціянтів було взято до партизан.

Як і будь-який антивоєнний твір, «Україна в огні» наповнена таким жахом, розпачем, біллю народу, сльозами матерів. Ми бачимо зруйновані долі на фоні зруйнованих міст і сіл. Ми бачимо у минулому прекрасні річки, а наразі зґвалтовані і сплюндровані, скривавлені загарбниками. На фоні світової літератури тих самих течій повість Довженка здалася мені нецікавою, здалася притомною, хоча я не виключаю того факту, що, можливо, література на військову тематику далека від моєї душі.

Я вважаю, що кожен під час читання повинен задавати собі питання: «Чим може зацікавити цей твір?» Чим я постійно й займаюсь, тому виношу це у свої рецензії. Не знаю я наразі відповіді. На жаль. Хтось може тут знайти себе, хтось може дати волю сльозам, хтось може цікавитися історичними фактами… А хтось, як і Довженко, може возвеличувати подвиги українських героїв.

Сильна книга - страждання народу, знущання катів, людська покірність, гнів, зраза і звитяга - все це описано так, що проймає. Хоча читач і не може в повній мірі це осягнути, бо не відчувавав ніколи, тай дай Боже, щоб ніколи не відчув того горя, того лиха.

На мою думку, Довженко сильно вже нелюдями описав німецьких солдат та офіцерів, всі поголовно кати, садисти, завойовники. Розумію - так потрібно, щоб створити образ, щоб набрати побільше ненависті проти них... Однак і з того боку були звичайні люди, котрі не хотіли війни, стали жертвами обставин, залишись Людьми навіть в таких важких умовах.

Трохи коробить читати таку собі Soviet Propaganda Lite - де є біле і чорне, добро і зло. А Червона армія та партизани - мов ангели небесні.

«Гілля калин похилилося.
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?»
Океан Ельзи

Пишу о двух книгах одновременно, потому что обе они о войне и об Украине. Обе книги читать было не просто тяжело и больно — невыносимо. Пропускаешь через себя все, описанное авторами. У Довженка — чудовищные смерти и издевательства над ни в чем неповинными людьми, у Жадана — страх, липкий, вонючий, сковывающий человека, запрещающий думать о чем бы то ни было кроме «как выжить?»

Неустроенный, по закнам военного времени скудный быт, отсутствие элементарных света, еды, тепла — когда читаешь, поражаешься нынешнему изобилию и необходимости в нем. Общество потребления на поверку оказывается не готовым к войне и лишением материальных благ, но со временем приспосабливается и выживает. Как может

На обеих войнах есть как нелюди, предатели, спекулянты, так и добрые, отзывчивые, готовые помочь люди.
У Жадана, в отличие от Довженка, нет многочисленных смертей, он вообще поставил своего персонажа вне политики, но легче от этого не стновится - книгу читать невыносимо, - с трудом пробираешься сквозь оборону и военные лагеря вместе с Павлом и его племянником, - настолько реалистично написано

Сейчас напишу то, о чем думаю в последнее время, и знаю, что многим это не понравится: та великая война, победу в которой одержал мой дед Федор, отошла для меня на второй план, нынешняя война на Донбассе - более острая, болезненная, злободневная, она вот тут, рядом, и это по-настоящему страшно. Страшно, и никак не уложить в голове, что в мирное время в мирной стране погибают люди ни за что, по чьей-то прихоти

P.S.Мне легче выражать свои мысли на русском, поэтому пишу на русском, несмотря на то, что обе книги прочитаны в оригинале

Читается эта вещь довольно-таки сложно. Очень рваное повествование, действующие лица и декорации то и дело меняются, реплики рубленые, короткие - в принципе, Довженко сразу предупреждает в предисловии, что это наполовину повесть, наполовину киносценарий. Но сказать я хотел не об этом. А о том, что, читая эту повесть сразу после "Чорного ворона" Шкляра, в глаза бросаются схожая черта обеих книг, написанных в разные эпохи, но про одну землю. И эта черта - соцзаказ. Ни у Шкляра, ни у Довженко нет и толики объективности (хотя ладно, у Довженко примером объективности может служить партийный функционер Лиманчук). Обе книги, хотя и написаны очень хорошо, и пронизаны любовью к Украине, очерняют врага - заметьте, не описывают его, а очерняют. Как будто недостаточно было зверств нацистов на украинской земле, как будто не было Бабьего Яра и Львовского гетто - надо было описать немецких солдат, лающих, и идущих в психическую атаку в одних трусах. Порой объективность - самое сильное оружие, но впечатление и от книги, и от минувших событий может смазываться, когда в дело идут подобные очевидные преувеличения.