Маруся Чурай

Вже й Гриць мені повторював: - Затям,
любов любов'ю, а життя життям.

Буває всяко, доля – не черінь.
Любов – це, люди, діло неосудне.
По всі віки. Во вік віків. Амінь.

Ніхто мене нічого не питає. Я всім чужа і всі мені чужі.

В житті найперше - це притомність духа,
тоді і вихід знайдеться з нещасть.

- Хотіла жити, а життя не вийшло.
Хотіла вмерти, - люди не дали.

Нестерпний біль пекучого прозріння!
Яка мене обплутала мана?
Чи він мені, чи я йому - нерівня.
Нерівня душ - це гірше, ніж майна!

Аякже, смерть усе-таки це празник,
який буває тільки раз в житті.

Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться – Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, –
її піснями плакала Полтава.

Мій біль в мені. А я у цих степах.