Книга Еміля

Еміль - хлопчик, який не вміє спати. Він не бачить снів, але він вміє мріяти і створювати свої світи.
У Еміля є мама, вона ондина, дев'ята хвиля, але вона про це забула. Мама завжди все забуває і їй постійно треба нагадувати - хто вона. А ще у Еміля був брат Левчик, але він пішов і мабуть через це мама все забуває.
А ще на межі світів стоять криниці долі, які виконують заповітні неймовірні мрії. Мама хотіла, щоб Левчик одужав, але насправді вона жадала спокою і свободи від почуття провини, тато хотів повернути маму, але насправді - мріяв про кохання, а Левчик хотів ...
І тільки Еміль - Той Хто Осяює Світи може врятувати Левчика, маму і себе самого.
Книга про те, що треба змінювати не людей, а їх вчинки. Про те, що наші бажання насправді здійснюються, але тільки найщиріші. Що спогади - це найстрашніша пустка, в яку ти занурюєшся і губишся, втрачаючи реальність. А найголовніше, що без любові цей світ, це життя не має сенсу.

8-річний Еміль разом з мамою переїжджає на далекий засніжений острів. Вони покинули звичне життя і поїхали на край світу, щоб впоратися зі своєю втратою - старший брат Еміля вмер від лейкозу.

Далі "звичність" сюжету зникає. Еміль ніколи не спить, мама все забуває, в школі, де їх поселили відбувається якась чортівня...

Взагалі, я шанувальниця Ілларіона Павлюка, і всі книги автора читала із захватом. Його неповторний стиль побудови сюжету (коли нічого не зрозуміло, але інтригуюче і динамічно) мені дуже до вподоби.

Але ця книга виявилася гірким розчаруванням. Ні інтриги, ні шаленої динаміки, ні "вау" кінцівки.

Павлюк любить змішувати жанри. І якщо змішати реалізм, детектив, трилер та містику у попередніх книгах було вдалою ідеєю, то поєднати фентезі з іншими жанрами якось не дуже вдалося.

Ти не розумієш, що читаєш... Чи це героїчне фентезі, чи історія дорослішання хлопчика, чи фантастика, а, можливо, містика...

Мене це дуже збивало з пантелику.

Реальне життя в країні у 80-ті роки поєднується з фантастичним слимаком, що не зрозуміло як з'являється та зникає і цілим пантеоном вигаданих богів - як результат повна каша в голові протягом всього читання.

Але прикро те, що ця "каша" залишилася і після прочитання...

Дуже шкода, що ця історія виявилася не моєю...

8-летний Эмиль вместе с матерью переезжает на дальний заснеженный остров. Они покинули привычную жизнь и уехали на край света, чтобы справиться со своей утратой – старший брат Эмиля умер от лейкоза.

Дальше "привычность" сюжета исчезает. Эмиль никогда не спит, мама все забывает, в школе, где их поселили, происходит какая-то чертовщина...

Вообще я поклонница Иллариона Павлюка, и все книги автора читала с восторгом. Его неповторимый стиль построения сюжета (когда ничего не понятно, но интригующе и динамично) мне очень нравится.

Но эта книга оказалась горьким разочарованием. Ни интриги, ни бешеной динамики, ни "вау" финала.

Павлюк любит смешивать жанры. И если смешать реализм, детектив, триллер и мистику в предыдущих книгах было удачной идеей, то соединить фэнтези с другими жанрами как-то не очень удалось.

Ты не понимаешь, что читаешь... То ли это героическое фэнтези, то ли история взросления мальчика, то ли фантастика, а, возможно, мистика...

Меня это очень сбивало с толку.

Реальная жизнь в стране в 80-е годы сочетается с фантастической улиткой, что непонятно как появляется и исчезает и целым пантеоном вымышленных богов – как результат полная каша в голове на протяжении всего чтения.

Но досадно то, что эта "каша" осталась и после прочтения...

Жаль, что эта история оказалась не моей...