Книга Еміля

Моїм дітям сьогодні й пояснити складно: телефон завбільшки з чайник, замість кнопок - диск із дірочками для пальців. Устромив пальця навпроти цифри, крутнув, відпустив - диск повільно повернувся на місце... Добре, що номери були короткі. У маленьких містах - всього лише з п'яти цифр, які легко запам'ятати. Телефон був один на сім'ю, та й мала його далеко не кожна родина - треба було подати заявку на отримання номера й чекати в черзі кілька років. Такі телефони називали "домашніми", щоб не плутати з "робочими" - тими, що стояли на роботі. Домашній телефон тримали на почесному місці в коридорі або вітальні, на спеціальній поличці чи трюмо, й апарат був намертво припнутий проводом до особливої розетки з п'ятьма прямокутними дірочками. У телефона була велика, важка трубка на гнучкому, закрученому спіраллю дроті; трубку потрібно було підносити до вуха й говорити. Частіше навіть кричати - бо було кепсько чути. Іноді ще й дихати в неї: "Алло! Алло, чуєш? Ффффуш-фффуш! Алло!". Це до речі зовсім не допомагало, але всі чомусь однак дмухали. Телефони були різних кольорів: темно-зеленого, карамельно-червоного, жовтувато-бежевого, кабачково-оранжевого і навіть підозріло коричневого. Чомусь зовсім не було сніжно-білих, і ще, мабуть, ніжно-рожевих.