Мати все

Вразило!!!
Стільки протиріч викликала ця книга.Стільки емоцій.Люко Дашвар геніальна!!!
В героїв роману то шалено закохуєшся, розчаровуєшся, поважаєш, розумієш, знову закохуєшся, і знову втрачаєш до них довіру, переживаєш, і знову ...
Однозначно сюжет цікавий,інтригуючий,книга затягує,проте,як на мене,надзвичайно багато авторка залишає нам на власний розсуд-Чи був дійсно Платон психічно хворий,чи це просто своєрідний вияв людської генніальності?;Чому у Ліди виявились такі різкі переміни в характері?; і т.д. і т. п.
Як завжди читається на одному диханні. І тут, можу процитувати, після цієї книги - *в душі не кішки - екскаватор!!!
Психологічно важка, але у Дашвар легко не буває... Це життя - таке, як воно є!

Согласитесь, очень трудно найти книгу, которую хочется со временем вновь перечитать. Для меня "Мати все" одна из таких. Я покорена этой историей. Ночь напролет не смыкая глаз, я тонула в сюжете, пока не перелистнула последнюю страничку, узнав-таки, каков финал.
После прочтения я была в таком восторге, что не удержалась и дала почитать книгу подруге, на что, получила жесткое: "Фу! Как такое возможно читать?". Из аргументов было выставлено только то, что это слишком реально и слишком жестоко.
Но погодите-ка, кто сказал, что жизнь легка и радужна?
Люко Дашвар мастерски описала жизнь простых людей, настолько чувственно, грязно и реально, что невольно отрываешься от чтения с мыслью "Не про твоего ли соседа это написано? А может это история Аркадия Семеновича из домоуправления?". Жизненные нити героев вплетаются в твою суть, и ты, теряешься в догадках и глубине повествования еще долгое время, пытаясь отыскать твердое дно под ногами и вынырнуть в свою реальность.
Дашвар пишет правду, не облекая ее в общепринятые формы, не надевая масок и костюмов.
Только правду: про любовь, семью, жизнь и проблемы. Читаешь, и одновременно тебе и горько, и сладко, больно и хорошо. Гамма чувств переплетается в единый красный клубок, куда однажды, открыв первую страницу, запускаешь пальцы, как бы невзначай покопаться в чужой жизни, и вязнешь, вязнешь... С каждой последующей строчкой все яснее понимая, что все это про тебя, про него и вот про этого прохожего в странной шляпе.

Ця книга потрапила мені до рук завдяки книгочитецькій грі "Бесконечное приключение", по якій випало мені прочитати книгу з певним критерієм. Серед своєї бібліотеки нічого відповідного не знайшов, тому прийняв пропозицію дружини, яка знайшла книгу, що підпадає під критерії.
До творчості Л.Дашвара відносився скептично (хоча і не читав жодної книги), оскільки бачачи, що читають її лиш жінки, вважав, що це "сопли с сахаром" не варті уваги (та пробачать мені представниці прекрасної половини людства). Але реклама дружини - " Це емоційно важка книга. Я прочитала, лише її частину і більше не змогла" і вимоги гри мене переконали.
Те що ця книга розворушує вир почуттів, як шалене торнадо, стає зрозуміло з перших сторінок. Злість, огида, співчуття і пригнічений настрій - ось мої постійні супутники під час читання книги. Закручені до межі, ці почуття спонукали мене подумки кричати на героїв - " Якого біса ви робите?" чи питати себе, чому я вибрав саме цю книгу і навіщо я її читаю? Інколи здавалось, що з мене зірвали всю шкіру і поставили під душ із спирту, настільки гостро вражали думки і вчинки героїв книги.
І, хоча, в певних аспектах я з Дашваром не згодний, а деякі методі письменника, навіть дратували мене, та книга, на мою думку, заслуговує позитивної оцінки. Адже неймовірна, трагічна й неоднозначна історія сім’ї Вербицьких заворожує і полонить всі думки читача.

Не можу сказати, що мене на початку дуже захопила ця книга. До середини відчувала сильну нудьгу, проте потім події почали розвиватись активніше. Діалоги часом дратували; це одвічне плазування Лідії перед матір'ю було нестерпним. Проте, коли герої у тебе викликають хоч якісь почуття (чи то гнів, чи то вподобання), вважаю, що книга таки вдалась. Особливо, якщо ці герої змушують час-від-часу змінювати свою думку. Та ці чудові абзаци таки ввели мене у захоплення. Уривки речень, проте так влучно

У кімнаті - мед. І хотів би різних рухів - не вийде. Місяцю з неба того меду не розігнати, слова до тиші липнуть...

А надворі ж гидота. Мокрий сніг надвечір підмерз, холод до кісток тулиться, поодинокі перехожі в тепло спішать...

Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з'їла, птахи калюжі шукають...

Читаєш - і наче смакуєш шматочок за шматочком улюблену плитку шоколаду, а ще й запиваєш кавою запашною. Тому беззаперечно беру наступні книги читати. Тішить саме така сучасна українська література

Ця історія про життя професорської дочки Лідії, в якої в житті, здається, є все, про що мріє кожна дівчина – вона фінансово забезпечена, є робота, чоловік, любляча мама, молодший брат (чи то геній, чи то божевільний).
Але чи все так добре, як здається? Житям всіх членів цієї сім’ї, як маріонетками, керує мама – вона маніпулює дочкою і її чоловіком, купує сину дівчинку для «утіх» …
Читалось легко, було інтересно чим ж все закінчиться.
Дуже подобається гра слів в назві «Мати все». В романі чується душа, хоча місцями не віриться, що написано на основі реальних історій.
Якщо ви ще сумніваєтесь - читати, чи ні, скажу – читайте. Навіть, якщо вам не сподобається, ви не пожалієте. Дійсно є над чим задуматися.

Даремних життів не буває

Сложно собрать мысли воедино после прочтения книги. Еще сложнее написать рецензию (особенно без спойлеров). Напишу об ощущениях, которые испытывала, читая книгу. И разбавлю это "кучкой" своих любимых цитат. Потому что по смыслу каждый найдет что-то свое, а "искать" есть из чего.

Когда начинаешь читать книгу, она цепляет и затягивает. Такие книги я называю "книги-нерв". Она вызывает различные эмоции: от радости, улыбки до восхищения или раздражения. Ты сопереживаешь героям, листаешь страницы всё быстрее и быстрее, пока...пока это не надоедает. "Нерв" не спадает, начинаешь уставать от переизбытка трагедий. И книга становится похожа на "мыльную оперу". Она начинает терять свою реалистичность, ты перестаешь верить в то, что происходит. Всё начинается казаться "слишком". И интерес к происходящему просто теряется.

И что же остается? Остаются, в первую очередь, цепкие фразы, сильные персонажи. Да, пускай персонажи утрированы, а события уж слишком "киношные", но тывсе равно не можешь оторваться. Трагизм никуда не девается. он толькоусиливается, и ты снова начинаешь втягиваться. Снова листаешь страницу за страницей, снова переживаешь за героями и вместе с ними.

Мне понравилось в этой части наверное то, что герои начали меняться. Сильные становились смешными и слабыми, а из пустышек, наоборот, "выростали" достойные личности.

На такой же ноте книга и заканчивается. Трагизм, эмоциональность, переворот (?).
В итоге могу сказать, что я очень довольна ее прочтением. Я не знаю, вернусь ли я к автору еще, но все-таки книга зацепила. Понравилась и увлекла. И я даже с чистой совестью буду советовать ее друзьям и знакомым.