Три зозулі з поклоном

Время чтения: 13 минут

Повседневная история с любовным треугольником, только здесь два человека, что слышали друг друга на расстоянии наоборот пошли разными дорогами и судьбами. Он любил Софию, но слышал Марфу. При этом и Марфа чувствовала его, но страдала, что тот с другой провел всю жизнь. София же в конце сама говорит, что странно, что они не поженились, раз так друг друга хорошо слышали и чувствовали. А она всё помнит, но воспоминания её стали как камень. Они не плачет и не горюет, а просто знает обо всём этом. Если захотите, то уделите 15 минут новелле, а если нет.. то, ничего страшного, хотя зная какие сейчас есть треугольники чаще всего.. То я посоветую всё же прочесть, чтобы получить некое разнообразие.

До встречи на Луне..

Якщо подумати, сумні у нас традиції. Навіть ті, що мають бути веселими - з відтінком смутку.
Подружжя Безверхих оддають заміж третю свою дочку - Катрю. Подія велика і радісна. Закололи кабанчика, приготувалися, як слід, запросили майже все село, музики грали так, що ноги самі просилися в танець.
Та чому ж так невесело батькові й матері? Чому напливає сум і безмежний неспокій напливає на серце?
Троє дочок виховали. Жодна не зосталась біля батьків. От і ця від‘їжджає з чужими людьми. У місто, у незнане, назавжди…
Ой відчуває мати, що не кохання причина весілля. Та що вдіє? Сучасні діти такі стали самостійні, вони краще знають, як будувати своє майбутнє.
Машина зблиснула далекозорими фарами і зникла. А в повітрі довго ще тремтіло: «— Та моя ж ти, дитиночко дорогесенька, коли ж я тепер тебе побачу!..»

От знаєте, не те що тут якась мораль, чи чогось навчає цей твір. Тут інше. Прочитавши, задумуєшся над багато чим. Він викликає такі почуття, що важко передати на словах. Серце сильніше б‘ється в грудях, слози бринять на очах. Щось вічне стукає у скронях, щось величне наповнює груди. І болить. Чомусь болить душа.

Новела з гірким присмаком.

Единственное, что я решила прочитать из школьной программы по украинской литературе ,вернее прослушать .Новеллу я прослушала в аудиоформате .Чтец прекрасно прочел! Большое спасибо ! Все остальное просто кошмар!

Сюжет.Повествование ведется от первого лица. Михаил и Марфа слышали друг друга на расстоянии. Марфа вышла замуж за нелюбимого человека .Михаила высылали в Сибирь .Он любил Соню -слышал Марфу. По-моему ,звучит очень странно. Наверное ,Марфа пыталась его приворожить ,но что-то пошло не так .Ладно давайте без теорий.

Герои .Они просто никакие !Просто картонки !Интересная задумка с любовным треугольником ,но реализация на нуле.

Кому рекомендую прочитать .Лично я не рекомендую никому ,но если вы живете в Украине и вы школьник или школьница ,то вам придется это читать в 11 классе .Благо новелла небольшая .

Облога (повість)
Ой, ця повість просто по болючому. По відкритій рані. Вона про облогу, так. Німцями українських територій. І це страшно читати, особливо зараз.
Адже війна - це смерть і розруха. Це скалічені життя і понівечині долі. Війна - це сироти, голод і митарства. Це просто безнадійність і страх.
І так Харитон бідує уже доволі часу. Після смерті бабусі він подорожує дорогами війни. Примикаючи то до якоїсь групи військових, то до людей, які теж подорожують. Часом проситься на нічліг до селян. Хтось віджене, хтось пожаліє, хтось розділить окраєць хліба, а від когось просто почує: «Бідний хлопчина! Але ж війна, що ж зробиш».
А мені з голови не йде наш сучасний Харитон. Отой хлопчик, що сам переходив границю з м‘якою іграшкою і пакетиком в руках. Йшов і плакав. Не знав, куди, а головне чому і за що.
Все, більше про це писати не можу.

А далі ідуть новелли.

Про життя після війни, про дітей, які самі змушені добувати собі на хліб. Про сімейне життя, іноді звичайне, іноді важке, часто безпросвітне, а то і трагічне. Не всі молодиці чесно чекали з фронту своїх чоловіків. Але як їх осуджувати?
Думка про невірність жінок дуже часто канвою проходить у творах Тютюнника. Треба добре вчитатися в його біографію.

Холодна м‘ята
Холодна м‘ята - це кохання, яке ніяким чином не повинно проявитися. Він жонатий. Вона школярка. Заборонене кохання. Та чому ж так солодко і тепко пахне ця рослина? Чому так болить душа?

В сутінки
Дуже важка тема у цього оповідання.
Син приїхав до старенької мами, але немає між ними близькості. Адже син памжятає, як випровадивши чоловіка на фронт, вона приймала у себе коханця. Роки пройшли, а він все щепам‘ятає, як вона співала: « Ой боже мій, боже, Що я наробила — Що є в нього жінка, А я полюбила...»
Як їм жити далі - невідомо…

На згарищі
« — Коли ж почалася друга світова війна, Оксанко?
3 останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливо закліпало очицями.
— Війна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...— і крадькома зирнула на вчителя.
Той повагом заплющив очі: не те.
— В сорок тре?..
Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув об підлогу, мов карабін.
— Я забула, Федоре Несторовичу,— прошепотіла Оксанка.»
Отакі у нас книжки писалися в 1966 році.

Червоний морок
« Дивна все-таки штука — людина. Є в ній якась рахубина. Живе вона в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім, дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються...»
Іван Мефодійовия на рибалці згадую своє воєнне минуле. Важке воно було, він рідко його згадую. Важко було від думки, що ось саме цих людей вбив ти. Не допомагали ніякі медалі і винагороди. Роки пройшли. Десятоліття. І ось уже в нас нові ветерани.

Обмарило
Це повчальна новелла. Не можна ділити те, чого ще не має. Примарне щастя вийшло у Волохів.

Кленовий пагін
« На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки — "коні", теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина — стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо', горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.»
Невеличка новелла про старість. Сумна-пресумна. Всьому на цьому світі приходить кінець. І людині. І кленові.

Тайна вечеря
Ото повечеряв хлопчина. Так мріяв про теплу хату і добру гостину, що навечерявся на славу.
« ...Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує. Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжать підтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені — байдуже. Лежу, як у колисці. В головах — місяць, а біля ніг — мати... Плачуть... Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую! Затерпли, чи що?..»
Здогадатися, що з ним сталося неважко. Сумно.

Гвинт
Не було б щастя, та нещастя з сином допомогло Ониськові стати щасливим і поважним чоловіком в селі.
Той гвинт появився разом з понівечиним Степаном, сином Ониська. І кмітливий чоловік придумав, як йоговикористовувати вдало і для пользи.
Але ніщо не вічно.
« Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля — благословіння...»

Дядько Никін
Таке… Побутове. Трохи з гумором про продавців м‘яса. Тепер таких немає. Тепер усе заради наживи.

М‘який
« Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти.»
Іноді бувають такі моменти в житті, коли розумієш, минуле не можна повернути назад. Ніяким чином.
І тоді приходить усвідомлення тлінності життя. Кожен це проходить по-своєму.

Нюра
Нюра - то є він. Але є ще й Нюра вона. Так, сімейна пара, і обидва Нюри. Отака дивина.
І головне для них - видати замвж троьох дочок. Та чомусь ніхто не хапає дівчат. Тільки в одної Мані знайшовся «кавалєр» Ілько, та і той її попортив і кинув. Отаке життя.

Устим та Уляна
Ця новелла заявлена автором, як сімейна історія. Так воно і є. Ще одна сумна сімейна історія, із тих, про другу світову.
Як не дочекалася дружина чоловіка з війни. Вірніше дочекалася, та не була вірною.
А він з війни, не йшов, біг до рідного порогу, летів мов на крилах, передбачаючи жадану зустріч. Але…
« Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнуло на нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимові наймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устим проганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою, приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе уві сні дожену!»

Паливода

«Чудасія» (новела)

Так, з ветераном Приходько («де ж то здоров'я візьметься, скажіть, коли на мій вік три голодовки випало і три війни!») і справді трапилась чудасія. Коня захотів, на роботу щоб легше добиратися, відмовили, ще й обсміяли. Потім заманулося йому машину триколісну, ну-ну, ще б марципанів забажав. Тому то і знов прилетіла йому чудасія, аж з самого міністертва: «Машина вам, товаришу Приходько, пишуть, не показана, с'язі з тим, що кульша на два сантиметри довша, ніж треба. Треба п'ятнадцять, а у вас — сімнадцять.»
Сміється товариш ветеран Приходько. А мені чомусь хочеться плакати.

Нерозділене кохання. Воно може обернутися лютою ненавистю. Або, як ось у новелі, стати тихим сумом.
Буде шелестіти мокрим листям, зазирати у вікна душі сумним вітром. І дощитиме, дощитиме рясними сльозами, навіваючи смуток усім навкруг.
Нерозділене кохання- то ненаписані листи, непрочитані вірші, несказані слова. То пестощі, випущені у простір- не знадобилися. То пелюстки маку, мов опалі поцілунки, розсипані на чорній землі.
Буде хтось шепотітись у запашних соснах. Буде місяць сяяти, заграючи з зорями. Буде розплетена коса і сльоза на палаючій щоці. Та то не ти, не для тебе, Марфо.
Тобі судилося виглядати листи, написані не тобі. Пригортати їх до грудей, мов дітей рідних.
Тобі судилося кохання на все життя, нерозділене, важке. Не те що горить, те, що тліє.
Доля своя у кожного. А от любов спільною іноді буває. Одна на трьох.
Не болить. Крає.

Написати таке- то ж яке серце треба мати! І де я всі ці роки була?
"Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу."
Три зозулі з поклоном. Три різних любові. Три серця.
Перлина нашої літератури. Вклоняюся.

На русском

Безответная любовь. Оно может обернуться сильной ненавистью. А, возможно, как вот в новелле, станет тихой грустью.
Будет шелестеть мокрыми листьями, заглядывать в окна души грустным ветром. И задождит горькими слезами, рассевая печаль вокруг.
Безответная любовь- то ненаписанные письма, непрочитанные стихи, несказанные слова. То ласки, выпущенные в пространство- за ненадобностью. То лепестки мака, словно опавшие поцелуи, рассыпанные на черной земле.
Будет кто-то шептаться в душистых соснах. Будет месяц сиять, заигрывая со звёздами. Будет распущенная коса и слеза на пылающей щеке. Но это не ты, не для тебя всё, Марфа.
Тебе суждено высматривать листы, написанные не тебе. Прижимать их к груди, словно детей родных.
Тебе суждена любовь на всю жизнь, безответная, тяжкая. Скорее тлеет, чем горит.
Судьба своя у каждого. А вот любовь общей иногда бывает. Одна на троих.
Не болит. Пылает.
Написать таке- это же какое сердце надо иметь! И где я все эти годы была?
"Соня, лети к ней и скажи, что я послал ей, как пел на ярмарках Зинькивских бандурист слепой, послал три кукушки с поклоном, и не знаю, перелетят ли они Сибирь неисходимую, иль упадут от мороза".
Три кукушки с поклоном. Три разных любви. Три сердца.
Жемчужина нашей литературы. Кланяюсь.

"Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу."

На серці моєму після цієї роботи оселився такий сум пекучий, що аж віддавало перцем у очі, які вже були вологі.
Не завжди серденько плине до тієї людини, що відчуває взаємність. Людину іноді заносить не у той бік, і вона закохується без віддачі, кохає приречено. Це дуже боляче - бачити, як теплі руки того, кого чекаєш, хоч він і не прийде, торкаються не тебе - іншого або іншої. Бачити щодня, як очі посміхаються, але дивлячись не на тебе - на когось іншого.
Такій Любові Всевишній посилають трьох зозуль.
Три зозулі з поклоном.
Забудь, покинь, залиш мене і відпусти.

В рамках підготовки до ЗНО 2012 з української мови та літератури, мені довелося познайомитися з невеликим за розміром твором: «Три зозулі з поклоном».
Це дуже коротеньке і одразу зрозуміле оповідання, в якому висвічується нерозділене кохання, щасливий шлюб, гірка доля, людська доброта і байдужість. Загалом, якщо ви полюбляєте мильні серіали і були великим шанувальником «Санта-Барбари» або «Не народись вродливою», то це саме для вас.
В ньому є сенс і його легко читати, але тільки на один раз. Для мене це було банально і надто «ванільно». Загальне враження добре, але якщо покопати глибше, то не все в цьому світі й вічне та гарне, це моя думка на даний момент з цим оповіданням.

Коли нам задали читати цю новелу, я дуже довго не могла зрозуміти, чому вона так називається. Лише прочитавши, я нарешті змогла якось це осмислити.

Згідно з українськими традиціями, щоб позбавити мук людину, якій не могли відповісти взаємністю в коханні, через старця чи малу дитину передавали «три зозулі з поклоном», що означає: «Забудь, покинь, залиш, відпусти». Також людям давно відомо, що зозуля — це птах, який ніколи не будує гнізда. Тому такою назвою автор якби натякає, що кохання, на жаль, приречене.

Новела будується навколо любовного трикутника — дві жінки й чоловік. Марфа й Михайло дуже близькі емоційно, відчувають одне одного. Але одружений він із Софією...

Коли читаєш цей твір, сум поволі огортає тебе й не відпускає ще леякий час. Тому що ця історія доволі реалістична. Від нещасливого кохання нікуди не подінешся...

Цікаво, що ця історія певною мірою взята з життя самого автора. Як він сам про це згадував:

Коротко, проте надзвичайно щиро. Ця новела відкриває людей, які знають, що таке благородство й людяність, які вміють співчувати. І хочеться вірити, що таких людей у світі багато.

Бывает так, что раз прикоснувшись к сердцу, любовь уже не покидает его, а образ возлюбленного навеки пеленой закрывает глаза. Он был старше ее и женат, она была молода. Но как далеко бы не забросила его судьба, везде слышны были ее мысли, чувствовалась ее душа, которой не суждено было обрести счастье.

Такая маленькая новелла, а столько в нее поместилось чувственности, печали, нежности.

Девушка, которая ощущала, когда придет письмо от обожаемого ею мужчины, но знала, что оно адресовано не ей.

Как мало вообще человеку нужно, чтобы хоть на миг обрести блаженство, всего лишь прикоснуться к тому, что для него свято.