Логотип LiveLibbetaК основной версии

Это бета-версия LiveLib. Сейчас доступна часть функций, остальные из основной версии будут добавляться постепенно.

Рецензия на книгу

Облога

Григір Тютюнник

  • Аватар пользователя
    sireniti29 августа 2022 г.

    … не можна так мислити і жити, коли земля пахне горішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю...

    Облога (повість)
    Ой, ця повість просто по болючому. По відкритій рані. Вона про облогу, так. Німцями українських територій. І це страшно читати, особливо зараз.
    Адже війна - це смерть і розруха. Це скалічені життя і понівечині долі. Війна - це сироти, голод і митарства. Це просто безнадійність і страх.
    І так Харитон бідує уже доволі часу. Після смерті бабусі він подорожує дорогами війни. Примикаючи то до якоїсь групи військових, то до людей, які теж подорожують. Часом проситься на нічліг до селян. Хтось віджене, хтось пожаліє, хтось розділить окраєць хліба, а від когось просто почує: «Бідний хлопчина! Але ж війна, що ж зробиш».
    А мені з голови не йде наш сучасний Харитон. Отой хлопчик, що сам переходив границю з м‘якою іграшкою і пакетиком в руках. Йшов і плакав. Не знав, куди, а головне чому і за що.
    Все, більше про це писати не можу.

    А далі ідуть новелли.

    Про життя після війни, про дітей, які самі змушені добувати собі на хліб. Про сімейне життя, іноді звичайне, іноді важке, часто безпросвітне, а то і трагічне. Не всі молодиці чесно чекали з фронту своїх чоловіків. Але як їх осуджувати?
    Думка про невірність жінок дуже часто канвою проходить у творах Тютюнника. Треба добре вчитатися в його біографію.

    Холодна м‘ята
    Холодна м‘ята - це кохання, яке ніяким чином не повинно проявитися. Він жонатий. Вона школярка. Заборонене кохання. Та чому ж так солодко і тепко пахне ця рослина? Чому так болить душа?

    В сутінки
    Дуже важка тема у цього оповідання.
    Син приїхав до старенької мами, але немає між ними близькості. Адже син памжятає, як випровадивши чоловіка на фронт, вона приймала у себе коханця. Роки пройшли, а він все щепам‘ятає, як вона співала: « Ой боже мій, боже, Що я наробила — Що є в нього жінка, А я полюбила...»
    Як їм жити далі - невідомо…

    На згарищі
    « — Коли ж почалася друга світова війна, Оксанко?
    3 останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливо закліпало очицями.
    — Війна почалася в тисяча дев'ятсот сорок дру...— і крадькома зирнула на вчителя.
    Той повагом заплющив очі: не те.
    — В сорок тре?..
    Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув об підлогу, мов карабін.
    — Я забула, Федоре Несторовичу,— прошепотіла Оксанка.»

    Отакі у нас книжки писалися в 1966 році.

    Червоний морок
    « Дивна все-таки штука — людина. Є в ній якась рахубина. Живе вона в тобі до нагоди непомітно, безболісно, як дихання. А потім, дивись, так тебе струсоне, що аж ноги підламуються...»
    Іван Мефодійовия на рибалці згадую своє воєнне минуле. Важке воно було, він рідко його згадую. Важко було від думки, що ось саме цих людей вбив ти. Не допомагали ніякі медалі і винагороди. Роки пройшли. Десятоліття. І ось уже в нас нові ветерани.

    Обмарило
    Це повчальна новелла. Не можна ділити те, чого ще не має. Примарне щастя вийшло у Волохів.

    Кленовий пагін
    « На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки — "коні", теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина — стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо', горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.»
    Невеличка новелла про старість. Сумна-пресумна. Всьому на цьому світі приходить кінець. І людині. І кленові.

    Тайна вечеря
    Ото повечеряв хлопчина. Так мріяв про теплу хату і добру гостину, що навечерявся на славу.
    « ...Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує. Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжать підтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені — байдуже. Лежу, як у колисці. В головах — місяць, а біля ніг — мати... Плачуть... Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую! Затерпли, чи що?..»
    Здогадатися, що з ним сталося неважко. Сумно.

    Гвинт
    Не було б щастя, та нещастя з сином допомогло Ониськові стати щасливим і поважним чоловіком в селі.
    Той гвинт появився разом з понівечиним Степаном, сином Ониська. І кмітливий чоловік придумав, як йоговикористовувати вдало і для пользи.
    Але ніщо не вічно.
    « Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля — благословіння...»

    Дядько Никін
    Таке… Побутове. Трохи з гумором про продавців м‘яса. Тепер таких немає. Тепер усе заради наживи.

    М‘який
    « Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти.»
    Іноді бувають такі моменти в житті, коли розумієш, минуле не можна повернути назад. Ніяким чином.
    І тоді приходить усвідомлення тлінності життя. Кожен це проходить по-своєму.

    Нюра
    Нюра - то є він. Але є ще й Нюра вона. Так, сімейна пара, і обидва Нюри. Отака дивина.
    І головне для них - видати замвж троьох дочок. Та чомусь ніхто не хапає дівчат. Тільки в одної Мані знайшовся «кавалєр» Ілько, та і той її попортив і кинув. Отаке життя.

    Устим та Уляна
    Ця новелла заявлена автором, як сімейна історія. Так воно і є. Ще одна сумна сімейна історія, із тих, про другу світову.
    Як не дочекалася дружина чоловіка з війни. Вірніше дочекалася, та не була вірною.
    А він з війни, не йшов, біг до рідного порогу, летів мов на крилах, передбачаючи жадану зустріч. Але…
    « Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнуло на нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимові наймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устим проганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою, приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе уві сні дожену!»

    Паливода

    «Чудасія» (новела)

    Так, з ветераном Приходько («де ж то здоров'я візьметься, скажіть, коли на мій вік три голодовки випало і три війни!») і справді трапилась чудасія. Коня захотів, на роботу щоб легше добиратися, відмовили, ще й обсміяли. Потім заманулося йому машину триколісну, ну-ну, ще б марципанів забажав. Тому то і знов прилетіла йому чудасія, аж з самого міністертва: «Машина вам, товаришу Приходько, пишуть, не показана, с'язі з тим, що кульша на два сантиметри довша, ніж треба. Треба п'ятнадцять, а у вас — сімнадцять.»
    Сміється товариш ветеран Приходько. А мені чомусь хочеться плакати.

    46
    247