Село не люди

Знаете что я больше всего не люблю в книгах? Когда видишь её структуру и её каркас. Видишь все крепления и гайки, на которых держится сюжет. Видишь сухо всю эту планировку при прочтении и понимаешь, что быть В КНИГЕ ты не можешь. Не можешь вживаться и сопереживать.
Каркас, крепления, гайки.

Спойлеры!

В начале книги автор пытается нас зацепить. Как заставить нас это читать?
Название. Оно провокационное. Вы открываете первую страницу, а там...мамочки!!! порнуха ёпт!
На самом деле вас опять одурачили. Название не соответствует содержанию, как и эпизод на первой странице, существует лишь для привлечения вас к прочтению. Такого больше не будет.
Вы ожидаете историю деревенской Лолиты, с яркими персонажами и ностальгическим украинским антуражем, но...вас опять обманули. Персонажи никакие. Все! Шаблонные карикатуры, статичные картинки.
Вся книга это выдавливание скупой слезы, простейшими методами, за которыми к бабке не ходи.
Любовная линия курам на смех. Минет на первой странице и понеслась...клятвы и слёзы ручьями. Даже смерть не сможет разлучить этих двоих. Вот что такое украинский хардкор.
Автор очень хотела показать как циничны люди. Как они носят маски для приличия, а на самом деле все плохие бяки.
Получилось это у уважаемой письменныци не особо хорошо. Метаморфозы эти выглядят крайне неправдоподобно и при прочтении можно набить себе не один синяк, хлопками фэйспалмов по лицу. Настолько это всё надуманно и деревянно.
Концовка книги это адская ересь. Маленькая и наивная девочка, после поездки в Киев, становится мудрой бабкой вещуньей с суперспособностями. Вот что столица делает с людьми, товарищи!
Книгу могу рекомендовать только девочкам до 20ти. И то, только крайне восприимчивым. Если слезу не выплачете от всех печалек, то в финале есть безотказный вариант с убийством милого пёсика, во всех подробностях. Автор оставила супероружие напоследок. Ионная пушка которая поразит ваше сердце и заставит похвалить данную книжонку.
А я суровый мужик и нет во мне прекрасного. Потому

4/10

и никак иначе.

Для меня хорошая книга - это когда я верю написанному как настоящему, реальному. Я начала читать эту книгу поздно вечером, прочитала половину, уснула...утром проснулась с ощущением, будто бы меня обманули, но все же дочитала книгу. Намеки на реальность есть, где-то примерно так оно в жизни и происходит, но сюжет до невозможного утрирован и перенасыщен событиями. Дочитывала без особого интереса. Вывод один, на ночь, уставшим, книги новые не начинать читать, можно "нарваться" на вот такую вот никому не нужную литературу. Полностью согласна с негативным отзывом Tangerine

Сьогодні хочу поговорити про сучасний український роман, який спричинив багато галасу серед молоді та не тільки.

«Село не люди» є лауреатом конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова» 2007 року. Автором цього твору є Люко Дашвар (Ірина Чернова). Відразу назва книги не дуже привернула мою увагу, але після довгих роздумів в один момент заінтригувала. Що може бути цікавого в селі? Всі його мешканці один про одного знають , пліткують. Але до чого можуть довести плітки?
Почнемо з самого початку. А початок у нас гостроцікавий: прямо в перших рядках ми читаємо про те, як дорослий дядько займається нікчемної річчю в збоченій манері з тринадцятирічної дівчинкою. Ми розуміємо, що таке паскудство буває. Але якщо вже говорити про «формування зрілості нації», це повинно явно засуджуватися. Але от парадокс. Ці дві людини відчувають любов, яка проходить червоною лінією в книзі. Я сама була в шоці, що справжнє кохання зародилося між малою дівчиною та дорослим чоловіком. І ця любов практично оспівується автором. Припустимо, це такий варіант української Лоліти, але до чого тоді «конкурс творів для дітей»?
Тепер поговоримо про сучасне село. «Село - не люди .... Розглядати село як зосередження людей - величезна помилка. Село - це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутися урбанізації». Хто хоч коли-небудь стикався з українською літературою, знають, що тема села і нещасного життя його жителів зустрічається тут дуже часто. Візьмемо, хоча б того ж Шевченка. Люко Дашвар не стала відходити від цієї традиції. Коли читаєш цю книгу, виникає питання: А що змінилося? Так, в принципі, нічого. Є забите і забуте усіма село, мешканці якого скоріше навіть не здогадуються, що відбувається в світі. Є також люди, які це використовують з вигодою для себе, наживаючись на цих нещасних.
Такий дикий устрій призводить до ряду трагічних подій в житті людей. По суті, малограмотні люди, потрапляють в пастку власного невігластва. Злидні, безграмотність, пияцтво, відсутність перспективи панують на цьому загубленому клаптику України. У мене спочатку виникло питання чи не перебільшує авторка? А потім я зрозуміла, що ні. Адже я жила деякий час в таких селах і за цим всім спостерігали мої дитячі очі. Та що там село… Якщо взяти невеличке місто, то виявиться, що всі один одного знають, пліткують, засуджують, ба більше, руйнують життя інших. Ми іноді навіть не підозрюємо, що люди в країні, яка позиціонує себе «європейською державою», живуть в брудних бараках та в антисанітарних умовах. І таких антагоністів типу Залусківського теж вистачає.
Ставлення автора до сучасної української дійсності можна висловити ще однією цитатою з книги: «... шукаємо справжню Україну. Щоб все по-справжньому. З піснями, кіньми, хлібом-сіллю ... Шукаємо традиції, обряди. - Ось, як би знати, що приїдуть! ... Могли б обряд того ... похорону показати. А так - тільки поминки ».
Зараз розберемося з головною героїнею. Катрусю просто по-людськи шкода. Хороша дитина, але вона наївна і недосвідчена, жити не вміє, та ще залишилася в цьому світі зовсім одна. Читаючи її історію, про безмежне кохання до дорослого чоловіка Романа , я прожила це "життя" у вигляді 300 сторінок разом з героями і автором. Відчувала всі проблеми і незгоди , які траплялись на шляху цієї дитини , уявляла себе на її місці. Було її дуже шкода, особливо тоді, коли помер її песик і вона залишилася одна на цьому білому світі.
Книгу можна прочитати на одному диханні. Автор так уміє подати події та описати почуття людей, що шкірою відчуваєш все те, що відчуває герой. У мові, якою написана книга просто купаєшся і отримуєш насолоду.
Але, є велике АЛЕ. Відсоток лайки і нецензурних слів зашкалює. Давайте знову пригадаємо, що книга у нас лауреат конкурсу творів для дітей. Але насправді дитині молодше шістнадцяти років цю книгу в руки краще не давати. Ну, припустимо, сюжетна лінія вимагає порції мату, але не так же часто. Є ж великі твори, що описують життя простого народу. Але авторам якось же доводилося обійтися без нецензурної лексики. Сучасні віяння вимагають? А як же «формування зрілості нації» і «розвиток сучасної української культури»? Невже розвиток культури вимагає порушення етичних норм? Або мату та інтимних сцен, опис якого теж присутній в книзі неодноразово, мало в телевізорі та Інтернеті? Діти вже не лаються матом! Вони на ньому розмовляють! На мою думку, деякі інтимні сцени були зайвими, а рядки про розбещення Катерини я читала з огидою.

Я не можу сказати, що книга мені не сподобалася. Вона викликала всередині двоякі відчуття. Але ось до дитячої літератури вона точно ніякого відношення не має. І до шедеврів, напевно, теж.

книги Люко Дашвар - це як сокирою по голові.
правда, реалії, життя - як є, без прикрас. і від розуміння того, що ЦЕ - правда, стає важко, страшно.. так тяжко - і просто фізично ти не можеш взяти і щакрити книгу. якесь мазохістське прагнення прочитати ще сторінку, а потім ще..
кожну книгу Дашвар "переварюєш" тривалий час.
особисто для мене після кожної її книги навколишній світ ніби втрачає барви. втрачає добро. дуже важко розуміти, що світ, в якому ти живеш - це той світ, з книги, бо зазвичай від негативу я намагаюся якось відсторонитися..
але книги Дашвар варто читати. вона майстер.

і я відчуваю гордість за те, що ми з Дашвар - землячки :)

Как же давно я не читала книгу, не отрываясь! Большое спасибо автору!Давно хотела ее прочесть,но ,честно,не нравилось название,думала, будет скучно читать, а знакомство мое с автором началось с книги "Молоко с кровью",но читала я ее на русском,а тут книга на украинском,засомневалась-осилю ли я ее?
Немного покоробило само начало книги,тем не менее,для меня книга стала праздником:когда читаешь и читать хочется,хоть и не со всем согласна,хоть и трудно читать на родном языке,но радуешься сочности и вкусности текста, испытывая массу эмоций - от смеха до неконтролируемых слез...Не знаю за что ее ругают?Да,есть ненормативная лексика(и хоть я сама негативно к этому отношусь),но как говорится"из песни слов не выбросишь",шок от дикости нравов людей( и не только в селе) и череды несчастий,постигших девочку,зато книга потрясает и переворачивает.Не согласна и с тем,что она вгоняет в депрессию. Сразу же принялась за чтение еще одной книги Люко Дашвар"Рай центр",отложив запланированную до этого к прочтению после"Села..."
Однозначно,советую всем,прожужжала все уши о ней своим родным и сотрудникам,чего и вам желаю!