Село не люди

- Мерзость, мерзость же, мерзость!
Ну зачем ты эту историю рассказал?

• Так ведь это… сюжет для песни…

Гадость, какая же гадость… Книга рождает ненависть ко всем людям вообще. И совершенно не оставляет выхода. Она напитывает негативом, иссушивает, топчет все живое, что есть в середине. Потому что, если поверить, что все описанное в романе существует, то Украину нужно выжечь, как Шанивку, дом за домом, чтобы как род людской украинцы не размножались. А если же это гиперболизация образа для усиления раскрытия темы, проблемной темы, то у автора просто извращенная фантазия.
Получается, что украинец – это мужчина, который будь он хорошим или плохим, молодым или старым, селякой-пьяницей, наркоманом или даже дяденькой-профессором из Киева, думает только об одном. И не важно кто для этого под руку (вернее, в данном случае как раз не под руку) попадется – тринадцатилетняя девчонка или шестилетний пацан.
Очень показателен в этом случае разговор между Катериной и Сергеем:

— А я тепер дівок трахати не можу!
— А любити? — прошепотіла.
— Я ж кажу — не можу! Член не піднімається…
— А ти серцем спробуй…
— Трахати?
— Кохати…
— А-а-а, знущаєшся…

«Ни любви, ни тоски, ни жалости»… Ни души.
Женщина же, украинка – это либо бесправное существо, либо амеба без собственного мнения, кто какую мысль в голову вложил, с такой и носится.
Я не знаю как подходить к оцениванию этой книги. Если говорить о личном восприятии, то моя оценка – 1 балл. Я не слишком общительный человек, а читая книгу заметила, что сторонюсь людей еще больше. Словно каждая перевернутая страница что-то разрушает в сердце. Последнюю веру? Это очень больно…
Литература не должна разрушать Она должна учить. Поднимать проблему, давая шанс. Эта же книга утрирует проблему, отбирая этот самый последний шанс. Ставит точку – все, баста, полная деградация. Самая полная.
Если же подходить к оцениванию книги отбросив эмоциональный личностный подтекст, то надо отметить, что несмотря на похабщину и нецензурщину, непринятие идеи произведения вообще, я не смогла бросить чтение. Что было бы проще – перестать читать, забыть, вычеркнуть автора из списка интересных для себя. Но вот ведь странно, язык у Ирины Черновой настолько яркий, сочный, образный, что иногда просто следишь за речью автора, переставая воспринимать гнусь, которую она описывает. Именно это не дает бросить книгу. Ах, неужели такой писательский талант нужно портить чернухой и пошлостями? Но именно за него, опираясь лишь на бездушные критерии, оценка выше, чем поставленная на эмоциях.
Человеку, чтобы чувствовать себя счастливым, нужно периодически сбрасывать из души негатив и наполнять ее позитивными эмоциями. Ирина Чернова, наверное, счастливый человек. Под маской Люко Дашвар она вылила весь свой негатив в роман, да еще получила (почему-то) за него премию… А что делать читателю, который всю эту грязь в себя принял? Пойти поджечь чью-то хату?

КНИГА - БОМБА. ЛИЧНО ДЛЯ МЕНЯ.
НИКОГДА НЕ ДУМАЛА, ЧТО МОЖНО ТАК ПРОНИКНОВЕННО И ЧЕТКО, И СОВСЕМ НЕ ПОШЛО, НАПИСАТЬ О ЛЮБВИ....
О ЛЮБВИ СЕЛЬСКОЙ ШКОЛЬНИЦЫ К ЖЕНАТОМУ МУЖЧИНЕ.
КНИГА - ТРАГЕДИЯ. ДЛЯ НАС, УКРАИНЦЕВ.
ПОТОМУ ЧТО ТАК "ЗАБИТЬ" НА СЕЛО МОГУТ ТОЛЬКО У НАС.
УНИЧТОЖИТЬ КУЛЬТУРУ, НАСМЕЯТЬСЯ НАД ПРОШЛЫМ, ЗАГУБИТЬ БУДУЩЕЕ.
КНИГА-ОТКРОВЕНИЕ. ДЛЯ ВСЕХ.
МОЖЕТ Я НЕМНОГО И ПРЕУВЕЛИЧИЛА, НО СЕРДЦЕ ЩЕМИТ ДО СИХ ПОР....

Я не зря написала текст большими буквами, почем-то именно на этом сайте, на эту книгу вылили очень много грязи. Дело вкуса, конечно же, но говорить, что это бездарно, по-моему слишком жестоко.
Увы, это правда нашего села, и, думаю, не только украинского.

Честно говоря, прочти я эту книгу в какое-либо другое время, то получила бы она от меня жирное "два" ибо в свои более нежные года подобный чёрный ужас ввёл бы меня в состояние "подростковой всевозмущённости".
Когда я читала рекомендации относительно современной украинской литературы, о Люко Дашвар все отзывались как о писательнице с очень "грязной", разрывающей душу литературой. Помните "Маленькую жизнь" Янагихары? Дак вот она ещё нервно курит в сторонке со своими там "ужасами жизни". Прочтите книги Дашвар и вы забудете о всём отвратительном касательно человеческой природы, что вы встречали доселе на страницах книг.
Это уже третье моё произведение у этого автора и... самое "страшное" из всех мною прочитанных. Здесь столько человеческого непотребства собралось на страницах, а их самих так мало и так тяжко оторваться, всё интересно и интересно. Только одно отляжет от души, как в лицо тут же с кровавыми когтями другое кидается. И как страшно, как страшно! Аж сердце каждый раз мини инсульт хватает. Сколько алчности человеческой толпы, которая верит любой ереси и готова голыми руками тело живое человеческое на части порвать! А сколько извращенцев, губителей, тупых и слепых людей! Будь хоть с троекратным высшим образованием и знай триста языков, но если душа твоя гнила, как яблоко трёх-месячное, то... То держись от меня подальше, пожалуйста. Я о таких лучше в книгах почитаю да и только. Ещё и в реальной жизни инсультов не хватало! В общем, образование и прочее может оказаться просто ничем ведь жизнь - это чувства, ощущения, эмоции. Это и отличает нас от искусственного интеллекта. Это всё и заключается в понятии человечности. И в то же время без мозгов всё это оборачивается в совсем иную сторону, становишься сродни животному. Вспыльчивому, агрессивному и со стадным инстинктом.
Тут конечно идёт тема маленькой "лолиты", но мне кажется, что главным тут больше является "проблема толпы", морального разложения, алчности, откровенной бедности ума и т.д. Очень философское произведение, как по мне. Заставляет задуматься.
Я бы оценку занизила, коли не концовка. Очень приятная и завораживающая. Кто что заслужил, то и получил. Останавливаться на этой книге я не планирую, и дальше буду читать этого автора. Советую!

Остання прочитана мною книжка на даний час, але далеко не остання за значенням. Чула багато негативних відгуків про неї, ніби вона вульгарна, збоченська і залишає неприємний осадок, щось типу а-ля сільська Лоліта. От тепер думаю, чи то я така збоченка, чи то інші такі висококультурні, але книжка мені ох як сподобалась. Прочитала її залпом, на одному подиху. Для мене мова авторки, як горнятко свіжого молока :) вона якась така моя :) Сюжет не банальний, з домішками магії. Там повно як "душещєпатєльних", так і смішних моментів. Якраз для мене. Читайте, наполегливо рекомендую.

Вот бывают на свете хорошие писатели и хорошие ремесленники, прикидывающиеся писателями. Люко Дашвар относится несомненно ко вторым. Отличный язык, отличное построение сюжета, грамотные удары читателя по больным местам, живые диалоги, сочетание стилистики наивных-романтиков-ХІХ-века с ужасающей-современной-чернухой в содержании, - всё прекрасно, но фальш, надуманость и конъюнктурность какую-то чувствуешь с первых же страниц.
Более того, я не желаю читать книги, где уже на середине уровень драмы зашкаливает до невиданых высот, а в конце наступает классическое "все умерли". Я не терплю чернухи и считаю, что талантливая книга несколькими детальками, штрихами и подробностями может добиться такого душераздирающего отклика, которого не достичь и десятком трупов с накачаными парафином членами.
В общем, инфернальный ужос. Талантливо написаный инфернальный ужос для тех, кто желает подробно ознакомиться с тем "кааак маньяк изнасиловал Царь-пушку" (С). Напоминает все эти нынче популярные книжки в духе "мы и они" - "Сожженная заживо" и т.п. - "какие же они плохие-несчастные, - но приоткройте же нам занавесочку, мы хотим видеть как именно плохо живет село, кто с кем спит и чем это заканчивается". Охохо, литература для вуайеристов.

Дуже довго я остерігалася сучасної української літератури, боячись розчарувань, та ось мені порадили автора, про якого я раніше тільки чула. То, мабуть доля, але я за два вечори з задоволенням прочитала книжку про українське село. Вона почалася трохи примітивно, але вже після кількадесят сторінок сюжет став справжнім, зосереджуючи цікавість. Люблю, коли на шляху зустрічаються неочікувано хороші книжки.:)

Книжка Люко Дашвар має чітку національну приналежність, читаючи, відчуваєш українське, оту атмосферу села. Часом, правда, здається, що, розповідаючи історію сільської дівчини Катерини, письменниця "начіпляла" на її нелегку долю всі можливі біди. Проте я би не сказала, що це — мінус, чи не навпаки: сюжет тримався майже бездоганно, часто не можна навіть спрогнозувати подальші події. А писати драму українці завжди вміли.
Коли тринадцятирічна дівчина Катерина закохується в одруженого вдвічі старшого чоловіка Романа, то вже біда. Але, якщо таке трапляється в маленькій Шанівці, де кожен знає про сусіда чи не вдвічі більше, ніж є насправді — то біда набуває після розголосу масштабів геть не трагедії.

Несподівані почуття хвилею накривають закоханих. Катерині треба дорослішати, а Романові — брати на себе всю відповідальність за відносини з русалонькою, або ж — кидати закохане назавжди дівчиня. Якщо перше — майже неможливо якраз через вік дівчинки, яка ще й не зрозуміла, що саме з нею сталося (крім того чудернацького "закохалась") і через що доведеться йти, то друге — можливо, але крізь неймовірні жертви, як з боку Романа, так і з боку Катерини. А чи потрібно? Один випадок змінив ці два життя навіки. Проте не судилося книжці бути просто історією "нерівного кохання"...
Раптом помирає однокласник Катерини і син Романа, Сашко. Як? Через дурість, звичайнісіньку підліткову дурість, яка не вкладається в голові, допоки не згадаєш, що і сам так зростав, роблячи якісь експериментальні вчинки. Хлопцеві просто не пощастило.

У кожного свої дороги і помилки. Особливо в селі, де тільки природа, робота, школа, приїзні базари і таке інше. Село часто обмежує своїх мешканців: діти мусять працювати на полях, допомагаючи батькам, закидаючи навчання. З іншого боку школа працює не завжди та надає не таку вже й високоякісну освіту, подаючи уроки занадто пропорційно. Так чи інакше, а вчитися треба, щоб не просидіти в селі все життя. Але яке тут навчання, коли навколо праця і пригоди ледь не з дитинства? Село обмежує людей освітою, розвитком, мріями і метою, особливо якщо розташоване далеко від великого "урбанізованого міста" і звичні для інших речі в село потрапляють вряди-годи, або й не потрапляють взагалі. Селяни можуть бути найсвітлішими людьми, але, якщо вони застрягли тільки на землі чи городі — очевидно, що мотивації хоча би для саморозвитку нізвідки взятися. Особливо, коли ти ще дитина, а в дорослому віці можна вже настільки поринути в працю, що сенс змінюватися щезає. Через брак інформації часто трапляються неймовірні речі, як з Сашком, чи навіть з Катею.

Дівчині судилося знову втрапити в історію, ставши підозрюваною в смерті однокласника. І якби ж то підозрюваною "по-справжньому" — з міліцією, щоб розібратися що і до чого. Ба більше, Катерину підозрює вся Шанівка! А то ще гірше судів і міліції, про їхні установи, здається і не чули. Починається так званий народний суд. Цькування, яке я би й назвала "Село — нелюди", саме так: через тире і злиття. "Сорока на хвості принесла", що дівчина причетна до витівки, а значить і смерті Сашка, треба помститися і позбутися відьми! А натовп — то зло. Особливо, якщо він керований страшними цілями, багатьом різниці немає, чи винувате дівча, селяни керуються сліпою впевненістю і жагою інтриги! Взяти хоча би Нечипорху: бабці все рівно, на чийому похороні вона "гулятиме", бо прийшла оцінити, наскільки все шикарно, хто як вбитий горем та ін. ; так само їй все рівно, де та правда, аби тільки можна було всунути носа в скандал. Сім'ю Катерини засуджує півсела, ще до того, як завдяки, знову ж, трагедії викривається таємниче кохання дівчинки...
Чим закінчується історія осуду, історія кохання й історія Катерини — читайте самі. Дуже справжня книга, немає сумнівів — про життя, особливо, коли знаєш ту ж Нечипориху, "цивілізованих" містян (контраст, який вони з собою приносять), і всілякі забобони, і штучний патріотизм, і просто людську натуру... Все по-справжньому. Як у житті.

В голові сіпається лише одна думка: "Жах! Це просто жах!" А душа застигає від болю, відчаю та людської жорстокості.
У мене лише одне питання: як могло стільки страшних бід припасти на долю однієї дівчини, зовсім дитини?

Переказувати події просто нема сенсу, бо у думках суцільний сумбур. Неможна припустити, що таке буває насправді. Не вистачає слів, щоб описати всі відчуття, що виникають під час читання цієї історії. Я й гадки не мала, що цей вир подій так захопить мене, захлисне, розчавить мої уявлення та впевненість, затулить все інше.

Я знаю, багато читачів називають цю книжку брудною та огидною, мабуть, в звичайних обставинах я би погодилась, але історія Катерини настільки припала мені до душі, зачепила щось потаємне, що я майже не помічала ні лайливих слів, ні відвертих описів.

Невже так буває, невже світ такий чорний, жорстокий, сповнений болю, наклепу, несправедливості та спустошення?
Борони Боже!