Интернат

⠀
Чия це війна? Твоя? Моя? Нічия?
Паша, шкільний учитель НАШОЇ мови. Проте цією мовою він не розмовляє, не модно, та й не застосовується у повсякденні. Він відверто не любить роботу і дітей, взагалі нікого і нічого не любить. Нейтралітет по житті, до всього і до всіх. Може тому не одружився, не має міцних стосунків зі старим батьком, сестрою та племінником, якого збулися в інтернат. Саме зараз, на зимові канікули й потрібно поїхати і забрати хлопця додому. Крізь постріли, через блок-пости, поміж своїх і чужих.
⠀
Книга-меланходія. Книга-печаль. Початок давався важко через сірість історії, героя, що ні риба ні м'ясо. Але саме у цьому виявилася її суть. У ній немає прямого тексту хто "наш" а хто "чужий", яка мова "наша" а яка "загарбницька", але це все відчувається інтуїтивно. Якраз через такі деталі і зачепив мене головний герой. Людина, яка завжди осторонь, боягуз і мямля, що має пройти через випробування. Бо на війні немає слабаків, є борці або мерці. Саме подорож до інтернату і назад за 3 дні має зробити з нього людину, у якої хата не скраю. Який відповідає за слово, і не просто слово, а рідною мовою. Який нарешті має зцілити свої рани дитинства і скріпити те, що було розваленим завжди.
⠀
Якщо хтось думає, що тільки війна все розвалила, то на жаль, припуститься помилки. Війна тільки показала, як все роками руйнувалося, про що і йдеться в історії. Описи минулого, дитинства героїв зовсім не кольорові. Бідність, скрута, виживання. Але можливо це і загартувало людей?
⠀
Моменти місцями моторошні і душероздираючі. Своїми деталями показує, як люди жевріють на поприщі війни, де кожен день це виживання. Конфлікти людей, але ще більше-внутрішні. Книга, мабуть, підійде не кожному, бо тут не тільки потрібно розуміти історію, але й бути в курсі реального стану речей. Тому інтуїтивно потрібно відчувати чи це ваша тема, чи краще пройти повз.
⠀

Інтернат" Андрій Жадан.
Події роману розгортаються на Донбасі, січень 2015 рік.
3 дні з життя вчителя української мови Паші, котрому треба терміново забрати племінника з інтернату додому. Між домом і інтернатом фронт.
Все що колись було таким простим і однозначним сьогодні стає для багатьох невизначеним та суперечливим. Вчора ми всі були земляками і братами, а сьогодні стоїш на своїй землі і не знаєш чи часом не пристрелить тебе вчорашній учень.
... пусті поневічені обстрілами вулиці, будинки без вікон, стін, живих людей..., підвали зі спертим запахом, де люди змушені ховатися тижнями, адже "прилетіти" може в любий момент, очі військових, біль поранених ...- все це описано в романі надзвичайно реалістично і страшно, страшно, страшно... Та головний ляк в нашого героя насправді викликає питання "ти за кого?" - прийшов час визначитися!
Книга сильна! Книга про наше сьогодення, адже війна триває! "Інтернат" С.Жадана - це справжня сучасна українська література!
P.S. В одному інтерв'ю з автором чула, що є плани роман "Інтернат" перекласти російською та в електронному варіанті випустити для читача, що не звик читати українською, але разом з тим цікавиться темою, автором, подіями в Україні. Можливо комусь ця інформація буде корисною.

Ніколи не читала відгуків на цю книгу і навіть не знала про що вона. Але тепер тільки цьому радію, бо, прочитавши анотацію, точно б не взялася читати. Та це виявилося б великою помилкою.
Не дуже люблю книги про війну, хоча не попадалися мені ще погані книги на цю тему. У книзі розповідається про війну на Донбасі, що також притягує до прочитання. Адже, ця війна торкнулася не лише Схід , а й Захід, Північ, Південь.
Війна в книзі зображена не так бойовими лініями, як її наслідками для простих людей. Розумієш, як себе почувають люди, які залишаються в тім вирії подій. Починаєш відчувати емоції цих людей : страх, злість, розпач, зневіру. 
Автор дуже реалістично зображує героїв, він їх не ідеалізує, показує все як воно є насправді. Головний герой Паша тут замальовується боягузом. Його не хвилює війна, він звик жити звичайним буденним життям. Паша не переглядає новин, йому не має різниці за кого віддати голос на виборах. Відправившись за племінником через блокпости, він починає розуміти, що війна є не лише на екранах телевізорів, а й у справжньому житті. Війна калічить життя багатьох людей і його, в якійсь мірі, теж.
Книга просякнута болем , туманом, смертю. Ї неможливо прочитати, не заплакавши. Для мене книга відкрила все по-іншому, не так, як собі все уяляла. 
Сергій Жадан пише легкою мовою. Є багато нецензурної лексики. Починаєш усвідомлювати, що дійсно солдати так говорять. Їм там точно не до вивчення етикету чи правильної вимови.
Я вважаю, що книгу обов’язково потрібно ввести в шкільну програму в 11 клас.

почну з хорошого. це книжка потрібна і я рада, що вона з'явилась. ось така от відверта про війну — без героїчного пафосу, з холодом, контузією, псячим запахом, жіночим воланням, дитячим ниттям. з дуже добрим початком — коли ти не розумієш, хто «наші», а хто «ваші». хто залишив кордон, а хто його зайняв. тобі жодного разу не називають, який стяг висить над будівлею. усі твої підказки — це «зрештою у нього на шевроні такий же прапор, як у мене в паспорті».

але
з другої половини складається враження, що цю частину дописували на колінці. починають повторюватись не лише думки, але й описи. наприклад, читаєш і розумієш, що умовних десять сторінок тому вже йшлось про будинки, які стоять безсоромно оголені з розтрощеними меблями, як кишками після порізу. метафори і порівняння частішають, але багато взагалі не заходять: «туман розлазиться мов старий черевик». місцями здається, що ти ось це вже в жадана читав, десь раніше

коротше. 6/10

«Гілля калин похилилося.
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?»
Океан Ельзи

Пишу о двух книгах одновременно, потому что обе они о войне и об Украине. Обе книги читать было не просто тяжело и больно — невыносимо. Пропускаешь через себя все, описанное авторами. У Довженка — чудовищные смерти и издевательства над ни в чем неповинными людьми, у Жадана — страх, липкий, вонючий, сковывающий человека, запрещающий думать о чем бы то ни было кроме «как выжить?»

Неустроенный, по закнам военного времени скудный быт, отсутствие элементарных света, еды, тепла — когда читаешь, поражаешься нынешнему изобилию и необходимости в нем. Общество потребления на поверку оказывается не готовым к войне и лишением материальных благ, но со временем приспосабливается и выживает. Как может

На обеих войнах есть как нелюди, предатели, спекулянты, так и добрые, отзывчивые, готовые помочь люди.
У Жадана, в отличие от Довженка, нет многочисленных смертей, он вообще поставил своего персонажа вне политики, но легче от этого не стновится - книгу читать невыносимо, - с трудом пробираешься сквозь оборону и военные лагеря вместе с Павлом и его племянником, - настолько реалистично написано

Сейчас напишу то, о чем думаю в последнее время, и знаю, что многим это не понравится: та великая война, победу в которой одержал мой дед Федор, отошла для меня на второй план, нынешняя война на Донбассе - более острая, болезненная, злободневная, она вот тут, рядом, и это по-настоящему страшно. Страшно, и никак не уложить в голове, что в мирное время в мирной стране погибают люди ни за что, по чьей-то прихоти

P.S.Мне легче выражать свои мысли на русском, поэтому пишу на русском, несмотря на то, что обе книги прочитаны в оригинале

Я люблю вірші Жадана, а проза - вся не моя. Герої Жадана - не я. Або я, але така, якою не хочу бути, від якої хочеться відгородитись, за яку соромно і сумно. Ви знаєте, що «Інтернат» - це про нашу війну. Тільки не про тих, сильних, хто точно знав, за кого він тримає автомат, а про інших - тих що ні за кого, «маленьких людей», яких нічого не стосується, які нічим не цікавляться, намагаються бути осторонь - і не виходить. Це подорож туди і назад, вчитель Паша майже як хоббіт-рицар у квесті. Треба шукати дорогу через туман, сніг, бруд, холод, будинки без вікон і стін і постійний вогонь. Треба добратись до замку закреслено інтернату і врятувати принцесу закреслено племінника. Треба тікати від власної смерті із запахом псини. Треба нарешті визначитись, на чиєму ти боці, навіть якщо «нікого не шкода»
Ця книжка дуже поетична, дуже сумна і в дуже незручному форматі.

Книга про войну #4, про войну непризнанную, современную, слишком близкую.
Книга и написана так, чтобы читалось легко, о чем говориться в других рецензиях. Мне было сложно пережить эти эмоции за короткий промежуток времени, поэтому читала я это исключительно порционно в течение недели. Уж слишком все это знакомо.
Персонажи прописаны просто замечательно особенно второстепенные, все очень запоминающиеся и в них узнается то, в чем не хочется себе признаваться, особенно то, что есть в главном герое. Он ведь всегда остаётся ведомым и перекладывает решение проблем даже на своего племянника, которому всего лишь 13 лет. Хотя иногда он все же отыскивает свой характер и выполняет необходимые для выживания действия.
Мне не хочется пересказывать сюжет, да и свои ощущения от книги тоже.
Просто отвечу на главный вопрос: Оставила ли книга после себя что-нибудь в моей душе? Определенно. Надеюсь, что она не скоро потускнеет в моей памяти, ведь вернуться к ней я даже не в ближайшее время не захочу.

</

Жадан… Скажу відверто не знайома з іншими книгами автора. А цю порекомендували в бібліотеці.
Книга захопила. Доступність у викладенні думок. Реалістичність. Читати Дуже захоплююче. Неможливо відірватися. З плюсів варто виокремити легкий стиль автора до сприйняття, але вбиває оце Відчуття безпорадності. І Невідворотності…Хочеться просто читати і плакати. Плакати і читати….
Спочатку здавалося, що ВСЮ книгу Буде - Дорога, Дорога - ТУДИ, а в кінці – от ну облом. Реальний облом - що там НІКОГО. (БЕЗ СПОЙЛЕРУ). Просто перший сторінок 70 - така намалювалася картина.
Але оце Реалістичність і Діалог. Діалог з Ніною, що заглиблює у свідомість. Заглиблює у сокровенне. Оце - скільки буде людей хапатися за ту позицію “Моя хата скраю, і я нічого не знаю?!?”
Тут вимальовується паралель, що так і хоче сказати інший автор -Андрій Цаплієнко у книзі “ Фронт Змін”. Такий присмак обох книг.
Ніби : МИ НЕ Хотіли змін і прийшла війна. Отак і головний герой, Паша, не хотів нікого і нічого в своєму житті порушувати. Жити за стандартним сценарієм: Робота – Дім - Робота. Не вникаючи в перипетії, не димлячись новини. Як і кожен не активний житель маленького містечка. Ось тільки містечко виявилося ж на сході країни. Містечко виявилося під обстрілами. І хоч яка б у Тебе не була позиція, чи думка, а от ВИЖИВАТИ доведеться саме ТОБІ. І сховати голову у панцир за методом равлика – не вийде, аж ніяк не вийде…

П.С. Раджу книгу ввести в шкільну програму (якщо цього ще не зробили), але для класу напевно 11-го.
П.П.С. І ще – останні сторінок -10- то найцікавіше. КУЛЬМІНАЦІЯ.

Січень 2015, Донбас. Вчитель з прифронтового міста іде забирати племінника з інтернату, який лишився по той бік. 3 дні дороги…
Я вражена... Книга емоційно виснажлива і болісна. Читається дуже швидко, не пафосна, чесна і важка, бо це справжнє життя, понівечене і зруйноване війною. Багато ненормативної лексики в діалогах, сприймається органічно – не впевнена, що в таких умовах говорять інакше

Перше моє знайомство з прозою Жадана, але читатиму ще обов'язково.

Очень сильная книга о гражданской войне. Да, в ней речь идёт об Украине 2015-го, но по сути это высказывание универсально. Серое и дождливое январское небо, смерть и ощущение постоянной опасности, подстерегающей за каждым углом, исходящей от каждого встречного, за кого бы он ни воевал, и постоянный рефрен главного героя "никого не жалко" в итоге перебиваются надеждой на менее мрачное будущее. Да, по состоянию на сегодня это будущее пока не наступило, и непонятно, когда наступит, но надежда все-таки есть. Пока что одна из лучших прочитанных книг этого года.