Интернат

– Я не знаю, хто стріляє.
– Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.
– Не знаю, – так само сухо відказує фізрук.
– А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?
– Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук.
– Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?
– З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра.
– Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик.

Світ простий і зрозумілий. Його рівно стільки, скільки ти зможеш відчути й охопити своєю пам’яттю. Він має чіткі обриси й міцні кордони. Кордони ці пролягають зовсім поруч — за ближчим рядом холодних дерев. Там, далі, за цими видимими кордонами, починається щось інше — щось цілком чуже, незрозуміле й тому малоцікаве: невідомі тобі люди, недотичні до тебе обставини, непрояснена для тебе країна. Тут натомість — усе на своєму місці, все можна пізнати на дотик, усе відчитується за голосом. Дім, наповнений тисячею предметів, місткий і вивчений напам’ять, до останнього ґудзика в горішній шухляді. Родина, до якої звик так, як звикають до власного тіла. Батьки — ще живі й здорові, від яких усе більше віддаляєшся, які все менше тебе розуміють, хоча це жодною мірою тебе не турбує: достатньо того, що вони просто десь є, десь поруч, оберігають тисячу звичних тобі з дитинства предметів, долучаються до тисячі відомих тобі з дитинства голосів, тому хай віддаляються, хай не розуміють — у цьому світі їм усе одно знайдеться місце, вистачить часу, аби все владнати, вистачить простору, аби не заважати один одному.Вистачить місця для школи — з її мертвотним духом підігрітої їжі, з лункими вечірніми коридорами, з близькістю й відчуженістю. Вистачить місця для друзів і знайомих, для необов’язкових розмов, нетривалого захоплення, неусвідомленого страху. Для ворогів теж місця вистачить, для образ, для ганьби, для останніх підліткових сліз у подушку, які ніхто не побачить, але які ти сам ніколи не забудеш. Усьому стане місця, оскільки все так і створювалось. Усе поміститься, ніщо не буде зайвим. Головне — не виходь поза кордони, тримайся цього ламкого березневого світла, що так швидко завершується, зазирай у станційні вікна, ніби в акваріуми з монстрами, бери від життя лише те, що готували спеціально для тебе.