Цитаты из книги Маруся Чурай

Як не хочеш, моє серце, Дружиною бути, То дай мені таке зілля, Щоб тебе забути. Буду пити через силу, Краплі не упущу. Тоді я тебе забуду, Як очі заплющу.

А може, я і справді вже причинна? Помер мій Гриць з відкритими очима. То ж він мене і мертвий виглядав. І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав Бо він же тут лишив мене одну. Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук — обнімемось крильми.

Моє життя - руйнoвище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.

Мені не треба слави, ані грошей, ані щоб сильний світу похвалив,- аби хто-небудь, мислію возросший, до мене часом слух свій прихилив. Але ж я прочитателів не маю. Сам пишу, і сам собі внімаю.

Нап'юся ще солодкого настою тих молодих вишневих вечорів.

А я все жду. Та не така й біднесенька. Не думай, Грицю, справді не така. Бо я чекаю не кого, а месника. Я ж лицаря чекаю, козака.

Наш батько - з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить.

Чи це свідомо, чи під впливом хвилі, як не було, а з ревнощів – це сказ.

Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!

Моє життя - руйнoвище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня.

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим, що світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?

— Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти,— люди не дали.

Покаялась. Прощення попрохала за те, що дуже грішною була: одного разу матері збрехала, одній сусідці сіль не віддала. А що скажу?!

Свою пригаслу душу чи донесу, як свічечку на Страсть? Бог знає все. А батюшці байдуже. Хіба він правду богу передасть?

Я ж хотіла не себе втопити, я ж хотіла утопити біль!

Здавалося в ті дні,— моя любов, прогіркла й перестояна вже скоро душу випалить мені…

Душа болить, і тіло як чуже.