Цитаты из книги Маруся Чурай

Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа. І славний рід скінчиться – Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?

Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, – її піснями плакала Полтава.

Мій біль в мені. А я у цих степах.

Приходишь в мир ты чистый, молодой, уходишь - весь измученный, седой…

Я складываю в душу все минуты, и горько, словно за свою вину. Хоть не имею на земле приюта, но знаю землю вширь и в глубину.

Чем на подходах ближе мы к столице, то тем прочнее люди запираются.

Приветливые кладбища бывают - шатёр небес - и нету ни следа. Живых живые часто убивают, а мёртвые не тронут никогда.

На свете приведений много разных, а здесь покой, давно уснуло зло. Ведь кладбище - оно, поверь, не страшное. Душа, бывает, лишь взмахнёт крылом.

Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

А люди судять, їм аби причину.

Стару людину ганити негоже. Та й, власне, що ж, відомо вже давно: співає кожен, хто якої може. І так співає, як йому дано.

Часи були непевні, лиховісні. Як хмари в небі, купчилась війна. А це кохання почалося з пісні. Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить.

Я схилилась, бо хотіла пити, бо така задуха звідусіль! Я ж хотіла не себе втопити, я ж хотіла утопити біль!

Усіх Скорбящих Радості... Я рада. І що мене найбільше веселить, - коли так душу випалила зрада, то вже й душа так наче й не болить. Вже ні за чим на світі їй не шкода. Така полегкість, мало не сміюсь. А ця тюрма - оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь.

Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей. І що там варт чиясь окрема доля, той тихий зойк у безмірі ночей?..

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим, що світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?

То я й не кваплюсь. Вмерти завжди встигну. А часу все одно не дожену.

Буває ближче з іншої країни, ніж тут - на Україну з України.

Воно як маєш серце не з льодини, розпяття — доля кожної людини.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

Моє життя - руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.