RU

Багатьом із нас про В’єтнам майже нічого не відомо — хіба що ми знаємо кілька в’єтнамських ресторанів, де смачно готують, або ж бачили американські фільми про нескінченну криваву війну. Але ХТО вони — головні герої цього маловідомого конфлікту? Кім Тхюї — одна з цих «людей із човна», які втекли з пекла, щоб знайти порятунок в іншому білому краї. І невеличкими оповідями, історійками, афоризмами вона помалу малює образ квебекської пані з в’єтнамським акцентом, якій вдалося (чи, радше, яка мусила)...

Жанры

Рейтинг LiveLib

3,5

59 оценок

5
17%
4
46%
3
20%
2
15%
1
2%

Ваша оценка

Прочитали 67Хотят прочитать 23

Рецензии

Trepanatsya
28 октября 2023
Вже минув якийсь час, як я прочитала цю книгу. На жаль, чим більш минає часу, тим менш я щось пам'ятаю. Пам'ятаю дуже багацько гівна, навіть дивно скільки його помістила письменниця в таку невеличку повість. Текст більш схожий на записи щоденника, спогади скачуть і не дуже добре вгадується, про що саме зараз йде мова - чи то про сина аутиста (і це теперішні часи), чи то спогади про минуле родини, чи то про подорож і поневіряння біженців з В'єтнаму. Незрозуміло також чій одяг вона постійно нюхає - хлопця, чоловіка, просто знайомого чи сина.
Так, перед нами заявлена історія про в'єтнамських біженців від комуністів, вона автобіографічна, але для мене не склалося цілісної картинки навіть під час читання. Взагаллі, мені не сподобалась авторка, таке враження, що вона досі ображена на матір за дитинство, за те, що її якось не так любили (і про це чимало в книзі); вона вдячна волонтерам і людям, що допомогали біженцям, але ж таки дарували якісь не такі светри, не таку меблю... І такого на сторінках багато - образи. Десь з середини я точно знала, що авторка мені чим далі, стає все більш неприємною, краще б я не читала, а вона не писала про свої особисті стосунки з чоловіками і свої думки на цю тему.
Уже прошло какое-то время, как я прочитала эту книгу. К сожалению, чем больше проходит времени, тем меньше я помню. Помню очень много говна, даже странно сколько его поместила писательница в такую небольшую повесть. Текст больше похож на дневниковые записи, воспоминания скачут и не очень хорошо угадывается, про что именно сейчас идет речь - или про сына аутиста (и это сегодняшнее время), или то воспоминания о прошлом семьи, или то про путешествие и злоключения беженцев с Вьетнама. Непонятно также чью одежду она постоянно нюхает - парня, мужа, просто знакомого или сына.
Да, перед нами заявленная история о вьетнамских беженцах от коммунистов, она автобиографическая, но для меня не сложилось целостной картины даже во время чтения. Вообще, мне не понравилась авторка, такое впечатление, что она до сих пор обижена на мать за детство, за то, что ее как-то не так любили (и про это много в книге); она благодарна волонтерам и людям, которые помогали беженцам, но дарили ж таки какие-то не такие свитера, не такую мебель... И такого на страницах много - обиды. Где-то с середины я точно знала, что авторка чем дальше, тем больше становится для меня неприятной, лучше б я не читала, а она не писала про свои личные отношения с мужчинами и свои мысли на эту тему.
Читать далее
25 понравилось
5
463
ElenaOO
7 февраля 2022
Вже другий автор, який зовсім невеличким текстом влучає прямо в серце. І знов це книжка від видавництва Анетти Антоненко.
Кім Тхюї народилася у В’єтнамі. Коли дівчинці ледве виповнюється 10 років, сім’я вимушена тікати спочатку до табору біженці у Малайзії, а потім до Канади. Своє життя «до» і «після» вона й описує в цьому автобіографічному художньому творі.
Сім’я героїні, Нгуєн Ан Тінь, до приходу комуністів була заможною. Цей статус проявлявся як у високому паркані із битим склом на вершечку, так і привілеями, якими вони могли користуватися. Це і навчання дітей, і обстановка будинку, і прислуга, і якісні харчі. Як буває, світ за парканом вдавався дівчинці більш привабливим. З приходом «борців за краще життя» вона має змогу познайомитися з ним краще. Візити людей у одностроях становляться все більш нахабними, а контроль пересувань більш прискіпливим. Велика сім’я вирішує емігрувати, у сподіванні зустрітися коли-небудь у новому житті.

«Рай і пекло обнялись у череві нашого судна. Рай обіцяв поворот у нашому житті, нове майбуття, нову історію. Пеклом були наші страхи: страх перед піратами, страх померти від голоду, страх отруїтися сухарями, просоченими машинним маслом, страх, що забракне води, страх, що не зможемо звестися на ноги, страх від примусового пісяння в червоний горщик, який передавався з рук у руки, страх заразитися від тієї коростявої дитячої голівки, страх ніколи вже не ступити на тверду землю, страх не побачити більше своїх батьків, які сиділи десь у напівмороці серед двох сотень осіб.»
Чотири дні у майже суцільній темряві, потім жахливе перебування у таборі біженців, і нарешті – Канада, де батьки вимушені працювати на підсобних роботах, адже «їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого». І вони працюють, аби дати дітям життя краще, ніж те, від якого вони втекли… Відчуваючи себе глухонімою у незнайомому і малозрозумілому середовищі, героїня поступово навчає себе жити у цьому новому світі, не втрачаючи рідних коренів.
Роман не має якогось певного сюжету, він сплетений із окремих спогадів, моментів життя. Оповідь тече як той струмок. Власне, «ru» перекладається із французької як «струмок». В’єтнамською це слово перекладається як «колискова», і це також дуже влучно про цей текст. Спогади заколисують, а згадки про сім’ю, про двох синів героїні, про її безумовну до всіх них любов, такі ж теплі, як і емоції того, хто співає колискову.

«За тридцять років Сао Май, наче той фенікс, відродилась із попелу, так як і В’єтнам із-за своєї залізної завіси, і мої батьки від шкільних унітазів. І поодинці, і всі разом, усі ці персонажі з мого минулого струсили бруд, що накопичився на їхніх спинах, щоб розгорнути крила з червоно-золотистого пір’я, перш ніж жваво метнутися у широкий блакитний простір, прикрасивши в такий спосіб небо моїх дітей і відкриваючи те, що за одним виднокраєм завжди ховається інший, і так відбувається нескінченно, до невимовної краси відновлення, до невідчутного на дотик зачарування.»
Читать далее
8 понравилось
0
196
juliamishchenko87
5 сентября 2025
В аннотации к книге читателям обещали рассказ о Вьетнаме от женщины, которая в детстве, вместе с родителями, должна была бежать в Канаду от войны.
История должна быть поэтическая и приправленная юмором и звучать как колыбельная (ибо именно так переводится ru с вьетнамского).
Ничего из вышеперечисленного я в этой истории не увидела. Ни "колыбельности" и поэтичности, ни атмосферы Вьетнама (о последнем сожалею больше всего, потому что именно ради этого покупала книгу).
Эта книга как "словесный винегрет" - сколько всего соединили "в кучу", что перестаешь понимать о чем читаешь.
Автор постоянно "прыгает" во времени – то она во Вьетнаме, то в Канаде, то ребенок, то взрослая женщина.
Обычно не вижу ничего плохого в таком приеме. Но ведь истории Ким Тхюи не имеют ни начала, ни завершения.
А еще, в этом рассказе очень много персонажей (все члены ее огромной семьи, люди, помогавшие им в Канаде, рандомные люди и их истории из обеих стран). И все они еще и перемешаны временными линиями!
Книга просто не о чем. Похожа на бесструктурные хаотические записи из личного дневника. К тому же, эти записи не вызывают ни одного эмоционального отклика. И как жизненная история не интересна, и как исторический роман не имеет ценности, ибо указанная информация о Вьетнаме так поверхностна, что ею владеет практически каждый человек в мире.
Итак, в итоге скажу – эту историю не стоит брать читать ради атмосферы Вьетнама. Также не читайте ее ради эмоций и переживаний трагедии войны и вынужденной миграции. И, как мне кажется, эту историю вообще не стоит брать читать.
Читать далее
6 понравилось
0
108