Перверзія

О, курва, такі мудрі думки, що сам собі немилий!

Столько моих знакомых боготворят Андруховича, столько других людей говорили, насколько вкусно он пишет.
Но я почему-то никак не могу понять творчества Бу-Ба-Бу, ну, никак не идут мне книги авторства представителей станиславского феномена.
И шо? И да.
Не моё это(

Німкені, особливо з півдня, страшенно люблять італійців. Вони кінчають від самих тільки італійських імен, особливо подвійних або потрійних. Так відбуваються непорочні зачаття.

Ну, вот что это такое?
Может, если бы я имела филологическое образование, чтобы отделять и смаковать художественные методы, кучу иностранных слов и историй, то может быть тогда...
Но, к несчастью (или счастью?) при всей моей филологической натуре у меня высшее экономическое, поэтому я имею один-единственный вопрос: какую художественную ценность имеет эта книга?
Я почему-то не поняла совершенно.
Наверное, всё же не в том столетии родилась.

Цю книжку або відверто поливають обуренням, або возвеличують хвалебними одами. Якоїсь середньої реакції на неї я ще не зустрічала, тож вважала обов’язковим прочитати, щоб сформувати власну думку. До сьогоднішнього дня це був єдиний не прочитаний мною роман в Андруховича. За нього я бралася кілька разів, але далі кількох десятків сторінок діло не заходило, дійсно надто вже важка книжка для сприйняття і розуміння. Мабуть, до неї мені просто треба було дорости, адже «Перверзія» – найбільш суперечливий роман автора, як на мене. І точно найдивніше (найдивовижніше?), що я в нього читала.
Найбільш влучною фразою для опису «Перверзії» буде, напевно, назва семінару, що за сюжетом відбувався у Венеції та на який з'їхалися головні герої, а саме «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?» В концентрованій постмодерністській манері Андрухович заманює читачів у бездонну прірву містичних образів, фантасмагоричних словосплетінь, хитромудрих алюзій, неперервну містерію божевільних подій, череду костюмованих та театральних дійств, і все це під поетизоване миготіння персонажів, сюжетних ліній, магічних ритуалів, суцільних вакханалій, підсилюваних психотропними збудниками та еротичними приправами. Розібратися в цьому всьому дійсно нелегко, а вибратися з нього – ще важче. Але прочитавши, точно можу сказати, що «Перверзія» – таки дійсно найдивовижніший роман Андруховича, а не лише дивний. Він не просто вражає (хоча вражає – в першу чергу), але й збагачує, надихає, руйнує і будує заново.

До того, как я прочла "Перверзію" и по сегодняшний день я с очень большим предубеждением относилась к современной украинской литературе, постмодернизму в частности. У нас в Украине сложилась довольно смешная ситуация: почти все поголовно не могут да и не хотят понимать упомянутый мною стиль, потому что крайне мало писателей, которые бы думали не только о своих корыстных целях, но и об остальных читателях. Просто иногда у меня создается впечатление, что на литературном ринге нашей страны происходит некое сражение: кто кого перегонит в количестве и силе вульгарностей и экзотики. Если литература эпохи постмодерна во всех других странах - это парадокс, индивидуальность, новшество, то у нас это одно большое слово: ПРОВОКАЦИЯ.

Я не утверждаю и ни в коем случае не переубеждаю, но пока не найду достойного украинского представителя в данном формате и не расхвалю его в своей рецензии на ЛЛ, я, пожалуй, останусь при своей мысли.

Что же насчет самого романа. Язык местами действительно фактурный и изящный, по-другому не назовешь. И, действительно, некоторые сцены восхищали меня, другие же заставляли смеяться. Но сам сюжет... Знаете, это как будто кинули тебе в тарелку какую-то залипуху (то ли кашу, то ли что-то еще) и сказали: "Ешь!" И вот ты сидишь, ковыряешь ее, и никак не можешь докопаться до сути.

Вспоминая причудливого Джойса, можно кинуть в ответ: "Это личный стиль автора, что хочу, то и делаю!.." Ребят, но ведь есть же границы. У Джойса - это поток сознания, а у Андруховича - вроде и есть его элементы, но нет никакой системы, идея не объясняется, непонятночто. Я вам хочу сказать, так нельзя поступать с читателем, который не каждый филолог-журналист-переводчик-критик, а просто человек, который любит читать и разбирается в хорошей литературе. И что вам? Дуля с маком! Во! И это не потому что я до конца не поняла, вовсе нет, а затем, что основная идея, со всеми ее заклепками и шестеренками, остается глубоко в уме лишь самого автора.

И знаете, только украинский постмодернист мог сравнить итальянскую музыку, струящуюся с наушников, с горячей спермой (вы уж простите за прямоту, но так оно и было!!!).

Игра слов. Игра фантазий. Игра самого alter ego.

И как можно сравнивать "Перверзію" с "Мастером и Маргаритой"? Конечно, совсем тоненькая связь прослеживается, но ее мгновенно начинает сдувать ветром, как только вы вспоминаете откровения, перверзию, любовь...

Цю книжку або відверто поливають обуренням, або возвеличують хвалебними одами. Якоїсь середньої реакції на неї я ще не зустрічала, тож вважала обов’язковим прочитати, щоб сформувати власну думку. За цей роман Андруховича я бралася кілька разів, але далі кількох десятків сторінок діло не заходило, дійсно надто вже важка книжка для сприйняття і розуміння. Мабуть, до неї мені просто треба було дорости, адже «Перверзія» – найбільш суперечливий роман автора, як на мене. І точно найдивніше (найдивовижніше?), що я в нього читала.

Найбільш влучною фразою для опису «Перверзії» буде, напевно, назва семінару, що за сюжетом відбувався у Венеції та на який з’їхалися головні герої, а саме «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?» В концентрованій постмодерністській манері Андрухович заманює читачів у бездонну прірву містичних образів, фантасмагоричних словосплетінь, хитромудрих алюзій, неперервну містерію божевільних подій, череду костюмованих та театральних дійств. І все це під поетизоване миготіння персонажів, сюжетних ліній, магічних ритуалів, суцільних вакханалій, підсилюваними психотропними збудниками та еротичними приправами. Розібратися в цьому всьому дійсно нелегко, а вибратися з нього – ще важче. Але прочитавши, точно можу сказати, що «Перверзія» – таки дійсно найдивовижніший роман Андруховича, а не лише дивний. Він не просто вражає (хоча вражає – в першу чергу), але й збагачує, надихає, руйнує і будує заново.