Московіада

- Вот тебе «Московиада».

• Ага, спасибо.
• Стой. Ты куда?
• Читать пошёл; а потом писать буду!
• Тогда вот тебе два стакана, аспирин, нож, пинцет, скальпель, микроскоп…
• Зачем мне всё это?!
• Тема деликатная-с…

Пить будем — не вопрос, — порешили так. Вопросом это никогда и не было — и быть на Руси не может! — впрочем, как и везде в других местах, но такого сакрального и глубокого смысла этому не придаёт пожалуй больше никто. Нормальные племена жертвы богам приносили, идолам молились, всякие хороводы танцевали, грибы кушали — каждому своё для контактов с высшим, а у нас — потребляли волшебные настойки для контакта с метафизическими материями. Уже одних только слов для описания родимого потребляемого и самого процесса, а уж сколько прекрасных эпитетов для состояния до, во время и после — уж точно ни у кого больше нет.

Приняли, и понеслось. Вот и как это всё происходящее безобразие описывать: не в нежных же терминах для тонкого слуха-уха? Хулиганский текст, с задором, с иронией, как и должно быть про синьку — по другому и быть не может! Всему свой дискурс, — сказал постмодернист внутри меня. И этот дискурс местами достаточно грубый, похабный, местами очень даже пошлый, но, едрить его под корешок, это ведь и чудесно! Как по-другому говорить о пьянстве, — а главное зачем про него говорить по-другому? — и приключениях, которые под действием спирта крайне редко бывают изящными, утончёнными и культурными.

Конечно, не без актуальной политики. Но ведь что за пьянка без тёрок за английскую королеву? Каждый раз, когда дядьки собираются вместе, а центром сбора служит возвышающееся над столом узкое горлышко, не обходится без политики, даже если собравшиеся о политики знают столько, что социалов от демократов не отличат, не говоря уже о тонкостях социал-демократии, грабле-лопатии и вегетерианства. Да и не важно всё это, главное — процесс. Результата тут никто не ждёт и истины не ищет, а если и находят её, то к утру она железно отсутствует и полностью заменяется головной болью всех цветов и оттенков. Результат один — напиться, а что между отправной точкой и финишем, как это достигается и о чём там ругается — это уже вторичное, троичное и вообще мало кого интересующее практически.

По синему делу ломается естественный ход логики, тиканье времени и искревление-колебание пространства, вертение неба над головой и мелькание людей перед глазами также приобретает свои беззакония. Где только не очутишься по этому делу, куда только синька не занесёт — даже черти так не заносят, как хорошее сочетание спиртов. Ты можешь оказаться в вытрезвители, в канализации, в чужой постели, ты можешь очнуться на празднике ку-клукс-клана с нарисованной свастикой на лбу, ты можешь оказаться там где-то, где вновь напьёшься и сново где-то проснёшься и так до тех пор, пока горячечный бред не унесёт тебя в секретную ветку метро с крысами мутантами, в правительственные катакомбы, где решаются судьбы страны, а на утро страшное похмелье заберёт тебя и из тех чудных далей в свой небольшой, но очень скверный ад.

***

И традиционный вопрос напоследок: о чём книга-то, Пашенька? О любви к литературе и к алкологю, о тонком балансе этих двух стихий в сочетании. О физике и метафизике. Ну и женщины, конечно же. Куда же поэзия и спирт без них? А они без неё куда? Неужто к этим скучным офисным планктоннчикам в белых рубашечках и ЗОЖ на выходных? Да не смешите мои больные печёнки! «Московиада» — это алкотрип, русско-украинский вариант «Страха и ненависти в Лас-Вегасе», расширенное кругосветное путешествие до Петушков и обратно, поиск своего Икстлана с помощью водки, обратный билет в Киев на третьей полке экспресса из белой горячки в головную боль. Короче, это круто. Надо за это дело выпить.

Одразу хочу застерегти, що у рецензії спинюся лише на кількох основних, на мою думку, моментах. Так би мовити, рефлексії з приводу. Повних рецензій вистачає і від літературознавців, і від читачів.

Вже із самої обкладинки роману читач зустрічається із двома ключовими його складовими - інтертекстуальністю і гротеском. Сама назва "Московіада" недвозначно натякає на поему Гомера, епічну оповідь про Троянську війну. Власне, у романі Андруховича також маємо епічну оповідь, але про життя у білокам’яній.
З інтертекстом у романі маємо справу чи не у всіх його проявах і чи не накожній сторінці: цитати із їх різновидами (прямими і непрямими, епіграфами, цитатами-іменами), алюзіями, ремінісценціями тощо. Але якщо відсилання до Ф.Г. Лорки виглядають цілком доречно, то цитація з "Андруховича", за влучним визначенням Т. Гундорової - просто-напросто нарцисизм. Неодноразові згадки про "гарні рядки" не додають авторові літературної ваги, як би йому не хотілося (неозброєним оком видно - хочеться!) Згадки про "Валеріяна, Освальда чи Михайля" не стануть складними для розуміння студентам-філологам (Валеріян Поліщук, Освальд Бургардт (Юрій Клен) і Михайль Семенко - представники літератури "Розстріляного Відродження"). Зрештою, як і "Осінні пси Карпат" (одна зі збірок В. Герасим’юка). Проте широкому колу читачів (а тим паче зарубіжних, роман неодноразово перекладався) ці слова будуть лише набором літер. Андрухович хизується знанням літератури, це йому чудово вдається.
У творі наявні алюзії історичного характеру, проте читачам мого покоління (народжених вже за незалежної України) без додаткового коментаря важко буде зрозуміти, що до чого. Взяти, наприклад, один з епізодів, в якому Отто опиняється у яскраво освітленій залі, де проводиться зібрання. Лише після прочитання критичної літератури стало зрозуміло, що це "засідання/зібрання/з’їзд" - така собі гротескна алюзія на 2 Всеслов’янський з’їзд у Москві. Та й сам з’їзд - не такого ґатунку подія, аби про неї пам’ятати через 20 років.
Другою важливою складовою вважаю гротекск і сатиру. Навіть авторське жанрове визначення "роман жахів", на мою думку, є гротескним. Цей твір можна назвати і романом одного дня, й урбаністичним романом, і романом абсурду, і гротескно-сатиричним (найвдаліша дефеніція, як на мене), але аж ніяк не "романом жахів".
Гротескним є пивбар на Фонвізіна, куди треба приходити із власними слоїками, гротескною є продукція танкового заводу - паперові голуби, що їх продають у "Дитячому світі". Можливо, на той час, коли писався цей роман, у роки перебудови і нестачі елементарних товарів, ці моменти не виглядали так перебільшено, але сьогодні це сприймається дещо карикатурно.
Гротеск, за визначенням, часто слугує для вираження сатири, якої у романі багато. Починаючи з того, як автор передає російську мову українськими літерами (такий собі трансліт), як пів-Москви розмовляє щирою українською, і закінчуючи тим, що пияцтво - це імперська релігія і "карнавалом" у КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ. До речі, образи карнавальних "історичних персон"-ляльок вважаю найвищим виявом гротеску у романі.
І насамкінець, не можу оминути увагою авторської гри з читачем. Не буду вдаватися до коментаря із приводу Олелька, яскравішим прикладом вважаю той епзод, коли Отто мав померти, але автор вирішує інакше:

Але прийоми гри із читачем не в змозі реабілітувати незрозумілих щурів (це навіть абсурдом назвати важко, якась нісенітниця!), дещо немотивованих змін Сашка (який з ворога стає чи не янголом-охоронцем) і зовсім недоречного "Циганського барона" (як, власне, і його смерть).

Це точно не моє. Дуже сюрреалістична картинка, не можу сприймати адекватно. Мені навіть здається, що автору це все прийшло до голови, поки він був під синькою.

Багато спірних моментів. Більш того, величезна кількість сексизму та расизму. Можливо, це не особисте відношення автора, а погляд зі сторони на середньо статистичну особу на совєтчінє. Але для мене це дикість.

Потрібно одразу усвідомлювати, що маєш справу з постмодернізмом і не намагатись раціоналізувати чи узгодити написане із власним досвідом. Такі потуги обов'язково закінчаться когнітивним дисонансом. Але якщо підійти до книги з грайливим настрОєм, бути готовим виявити гнучкість розуму і сприйняття - вона обов'язково віддячить.
Андрухович заплутує, викручує шлях героя, головний тут не пункт призначення, а шлях. Чим далі герой рухається, тим більше втрачається зв'язок із раціональним світом, натомість постає інше - підсвідоме, інтуїтивне. Але не потрібно думати, що твір потопає у глибокій філософії, чи перегружений карнавальністю (як "Переверзія"). Ні, "Московіада" залишається дотепною і динамічною від початку і до кінця, її можна читати як легковажну сатиру, можна ж шукати серйозні соціальні теми і реалії (в міру серйозні). Так чи інакше, це сама по собі захоплююча історія, що дужеважливо.
Мені, загалом, багато прийомів сподобалось: Андрухович показує не надто презентабельні риси героя; створює образ певної державної кантори, яка знає ВСЕ, навіть те, що ніяк не могла знати; пророкує; провокує і глузує. Про мене, то все, що відбувається - досить логічно і цікаво (ой, подумаєш, величезні щурі і циганський барон, це ж просто декорація). Головне - потрібно пам'ятати, що це, все-таки, Бурлеск-Балаган-Буфонада.

К таким книгам нужно готовится, их нельзя читать просто, взяв из полки.
Виновным в моей нелюбви к Андруховичу считаю преподавательницу литературы в университете, подача этой книги - её огромный промах как преподавателя. Нельзя не отрываясь читать произведение, толком не понимая смысл и манеру изложенного текста, а потом за 40 минут попытаться всем объяснить что, зачем и почему! А в это время пресытившись набором дивных фраз и тем, большей части аудитории больше уж не хочется возвращаться к истории студента.
Возможно, когда нибудь, собрав всю смелость в свои руки и изучив мотивы и привычки автора, я всё же перечитаю это высоко оцененное произведение. Но! только после предисловия к подобным стилям и со свежей головой. Плохих книг ведь не бывает! Бывает те то время и не те мысли в голове.