Рецензия на книгу

• 

  Аноним20 октября 2013 г.

  Одразу хочу застерегти, що у рецензії спинюся лише на кількох основних, на мою думку, моментах. Так би мовити, рефлексії з приводу. Повних рецензій вистачає і від літературознавців, і від читачів.

  Вже із самої обкладинки роману читач зустрічається із двома ключовими його складовими - інтертекстуальністю і гротеском. Сама назва "Московіада" недвозначно натякає на поему Гомера, епічну оповідь про Троянську війну. Власне, у романі Андруховича також маємо епічну оповідь, але про життя у білокам’яній.
  З інтертекстом у романі маємо справу чи не у всіх його проявах і чи не накожній сторінці: цитати із їх різновидами (прямими і непрямими, епіграфами, цитатами-іменами), алюзіями, ремінісценціями тощо. Але якщо відсилання до Ф.Г. Лорки виглядають цілком доречно, то цитація з "Андруховича", за влучним визначенням Т. Гундорової - просто-напросто нарцисизм. Неодноразові згадки про "гарні рядки" не додають авторові літературної ваги, як би йому не хотілося (неозброєним оком видно - хочеться!) Згадки про "Валеріяна, Освальда чи Михайля" не стануть складними для розуміння студентам-філологам (Валеріян Поліщук, Освальд Бургардт (Юрій Клен) і Михайль Семенко - представники літератури "Розстріляного Відродження"). Зрештою, як і "Осінні пси Карпат" (одна зі збірок В. Герасим’юка). Проте широкому колу читачів (а тим паче зарубіжних, роман неодноразово перекладався) ці слова будуть лише набором літер. Андрухович хизується знанням літератури, це йому чудово вдається.
  У творі наявні алюзії історичного характеру, проте читачам мого покоління (народжених вже за незалежної України) без додаткового коментаря важко буде зрозуміти, що до чого. Взяти, наприклад, один з епізодів, в якому Отто опиняється у яскраво освітленій залі, де проводиться зібрання. Лише після прочитання критичної літератури стало зрозуміло, що це "засідання/зібрання/з’їзд" - така собі гротескна алюзія на 2 Всеслов’янський з’їзд у Москві. Та й сам з’їзд - не такого ґатунку подія, аби про неї пам’ятати через 20 років.
  Другою важливою складовою вважаю гротекск і сатиру. Навіть авторське жанрове визначення "роман жахів", на мою думку, є гротескним. Цей твір можна назвати і романом одного дня, й урбаністичним романом, і романом абсурду, і гротескно-сатиричним (найвдаліша дефеніція, як на мене), але аж ніяк не "романом жахів".
  Гротескним є пивбар на Фонвізіна, куди треба приходити із власними слоїками, гротескною є продукція танкового заводу - паперові голуби, що їх продають у "Дитячому світі". Можливо, на той час, коли писався цей роман, у роки перебудови і нестачі елементарних товарів, ці моменти не виглядали так перебільшено, але сьогодні це сприймається дещо карикатурно.
  Гротеск, за визначенням, часто слугує для вираження сатири, якої у романі багато. Починаючи з того, як автор передає російську мову українськими літерами (такий собі трансліт), як пів-Москви розмовляє щирою українською, і закінчуючи тим, що пияцтво - це імперська релігія і "карнавалом" у КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ. До речі, образи карнавальних "історичних персон"-ляльок вважаю найвищим виявом гротеску у романі.
  І насамкінець, не можу оминути увагою авторської гри з читачем. Не буду вдаватися до коментаря із приводу Олелька, яскравішим прикладом вважаю той епзод, коли Отто мав померти, але автор вирішує інакше:
  

  
  Ти упав на підлогу і спробував з останніх сил кудись повзти, полишаючи за собою червону доріжку з юхи й вивалених кишок, але він далі стріляв, так, він все ще стріляв, а він все ніс стріляв, і ти почув несамовитий біль десь там, нижче живота, й тоді подумав, що цей епізод тобі цілком не вдався, тож треба його почати знову - із самого початку.
  Отже, ти знову їхав ліфтом, у чистому плащі...

  
  Але прийоми гри із читачем не в змозі реабілітувати незрозумілих щурів (це навіть абсурдом назвати важко, якась нісенітниця!), дещо немотивованих змін Сашка (який з ворога стає чи не янголом-охоронцем) і зовсім недоречного "Циганського барона" (як, власне, і його смерть).

  13

  1,5K