Я давненько не следила за новинками украинской литературы. Но книгу года 2016 по версии BBC я заметила из-за автора. Я вспомнила, в каком восторге была от творчества Малярчук десять лет назад. Её книги для меня понятны.
Я не ожидала от "Забуття" чего-то особенного, но боялась разочарования. А в итоге, с первых же страниц получила удовольствие от книги.
Мы все уходим в небытие. Даже исторически важные личности забываются. Липинский посвятил свою жизнь независимости Украины, а украинцы его забыли. Они его разочаровали еще при жизни, и очень заслуженно.
Мне понравилось, как преподнесена жизнь Липинского, как описаны исторические факты. Эта книга смесь правды и вымысла. В современной части сюжета автор описывает переживания, которые находятся на грани.

Вот что может быть у современной девушки с такими мыслями с историком, который жил сто лет назад и который пожертвовал личной жизнью? Но Малярчук удалось гармонично все соединить.
Очень актуальная книга для Украины. Борьба все еще продолжается.

Неоднозначна книга. Історія йде паралельно у двох часах з проміжком у 100 років. Одна з них розповідає про В"ячеслава Липинського, українського монархіста польського походження, інша -- про письменницю, імені якої не названо.

Письменниця розповідає про своє життя, порівнюючи його з життям Липинського, проводячи паралелі, знаходячи подібності і співзвуччя. У хворобливому захопленні Липинським ідеєю української державності вона бачить надію на своє видужання -- адже якийсь час тому стала дуже боятися всього і перестала виходити назовні, навіть на балкон не наважується ступити. Чи допоможе їй така терапія -- невідомо, але принаймні Липинський не буде повністю поглинутий синім китом забуття. Розділи про Липинського мені сподобалися значно більше, ніж "сучасні". Хоч я і розумію, що там багато вигадки (яка, втім, відчутно заснована на дослідженні документів, світлин і листів), однак читати про нього як про живу людину було дійсно дуже цікаво. Як і про тогочасні політичні настрої і рухи в Україні. Ця книга -- свого роду дегероїзація подій 1917-1922 років в Україні, усіх її вигнанців та будівничих, хоч вони, безсумнівно, зробили багато визначального для нас сьогоднішніх.

Напевно, для мене книга була б цікавішою, якби була присвячена виключно Липинському та його часу. Проте в ідеї втрати і зникнення часу і полягає основна суть книги, яка, до речі, отримала відзнаку Книги року ВВС.

Нова для мене авторка. Давно чула її ім'я і вирішила щось почитати. Знайомство мене не розчарувало.

У книжці дві сюжетні лінії. Історія молодої жінки, яка раптом почала відчувати панічні атаки і клінічну депресію, відмовилася виходити з дому і комунікувати з людьми і які зусилля вона робила, щоб це подолати. Їй здається, що її поглинає синій кит забуття, що вона розчиняється в часі і губить себе. Щоб триматися хоч за щось, вона читає підшивки газет 50-річної давності. З них вона дізналася про смерть В'ячеслава Липинського. Це друга сюжетна лінія - історія життя В'ячеслава Липинського, поляка за народженням, з українським серцем. Зізнаюся, про Липинського я зі школи пам'ятала, що він громадський, політичний діяч, історик. І все. Тепер отримала нагоду дізнатися більше, і дізнатися не в сухому ключі "написав, видав, вважав, проголосив", а краще пізнати його як людину. Що він мав нещасливе кохання, і хай як любив дружину, вона не відповідала йому взаємністю і не давала бачитися з дочкою. Що він хворів усе життя на легені - і ще один відомий українець, який помер від туберкульозу, і що ця хвороба вплинула на все його життя. Що через свої політичні погляди він був відкинутий сім'єю, бо він же поляк, яка така Україна? Що через його прихильність до гетьмана Скоропадського його почали вважати диваком і від нього відвернулися його друзі. Що він був змушений покинути Україну, і доживав віку за кордоном, не маючи можливості повернутися. Мав хутір під Уманню, який йому відписав його дядько, будував його з любов'ю і надією жити там з родиною, але дружина не хотіла жити в селі, тож у маєтку ніколи не жили Липинські, а потім при встановленні радянської влади його спалили доблесні радянські бандити. Чим жив, що любив, які земні почуття хвилювали його щодня, а не лише думки про Україну, завдяки яким він став відомим.

Постать Липинського неоціненна для нас за його ідеї і погляди, і дізнатися про нього варто було б багатьом. Ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі її не збудуємо! - казав Липинський ще тоді. І ця книжка робить Липинського живим, а не портретом на стіні, людиною, якій можна поспівчувати, зрозуміти його, і може трохи краще оцінити його внесок в нашу сучасну Україну.

Цікаве вийшло знайомство, прочитаю ще щось цієї авторки.

Такою має бути сучасна українська література. Зі шлейфом історії. З переплетінням життєвих подій. З своїм баченням до деталей. І своїм викладенням думок.
Напевно в моєму рейтингу книга буде на рівні найцікавішої книги Винниченка «Танго смерті». Бо кожна з них своя, та інакша. Львів, Галичина , місто Станіслав, що в майбутньому стане Франківськом… Відень (Австрія), Прага (Чехія), і така близька Польща… Авторка вміло показує нам кадри з життя відомого та призабутого часом діяча Липинського.
Вміло поєднує сюжетні лінії з історичними подіями. Відкриває завісу особистого життя Липинського.
І оте відстоювання власних переконань, оте бажання не просто правди,а істини. Що тримало його протягом життя.

Два епізоди закарбувалися в пам'яті, як викарблені на камені – Відстоювання свого імені. Відстоювання не польського Вроцлав, а українського імення. В сімейному колі, коли всі такі близькі і далекі думками водночас. Не бажання дорікнути матері, чи щось там комусь довести. А в першу чергу прокласти СОБІ шлях до Української незалежної держави.
А другий епізод, коли відбувся обмін хустинками. Коли вороги (бо різні країни і сторони) і в той же час – ПОВАГА до один одного. Ота людяність. Оте захоплення людиною, яка відмовилася від усього….

П.С. Знову 5 Видавництву Старого Лева.
П.П.С. Виникло бажання почитати ще щось з доробок авторки. Відкрити її дужче для себе.

З'явившийся завдяки потраплянню до черева гігантського синього кита та, звичайно, «серцю у горлі», роман Тані Малярчук певною мірою являє собою данину пам'яті В'ячеслава Липинського. Ця видатна постать — поляк, який любив Україну більше, ніж самі українці, — несправедливо поринула у забуття, та була витягнута звідти потребою згадувати-пам'ятати.
Цікаве переплетіння історичної правди з художньою вигадкою, пошук, до якого привела так звана криза ідентичності, стиль написання, уміло-дивовижне оперування словами — усе змушує вчепитися у книгу та не відпускати, доки очі не полізуть від утоми.
Хаотичність думок, які цей роман породив, не дозволяють написати багато, але, думаю, мені однаково було б замало.
Проте для підсумку додам — зачепило. І, чи не найголовніше, тим, що дві такі між собою несхожі сюжетні лінії підіймають нагальні для мене — не тільки як окремої особистості, а й українки загалом — питання. А відлуння одного з них («... чи можна назвати батьківщиною землю, яка вбиває?») ще й досі гримить у душі.

У романі дві сюжетні лінії, одна приваблювала та захоплювала, інша - дратувала. Гарний стиль, легко читається, цікаво та досить інформативно, але усе це стосується лише життя Липинського, із постаттю якого познайомилась уперше. Але лінія дівчини для мене так і залишилась незрозумілою. Дивні намагання поєднати цих двох героїв. Дивні та, на мою думку, непотрібні.
Утім роман цікавий, тут можна почитати про історію своєї країни, актуальна книга на сьогодні, якщо чесно. Цікаво розкривається постать історика, його особиста драма, його патріотичні переживання та становлення. Поляк, який любив Україну більше, ніж переважна більшість українців.
Дуже цікаво читати про українську інтелігенцію та провідних діячів ХХ століття, цікаво читати про них, як про звичайних людей, без прикрас та романтичного ідеалізування.
Розділи про дівчину хотілось просто перегорнути. Чого у неї такі проблеми? Що їй потрібно, аби їх вирішити? Особисто я так і не зрозуміла.
Але ж насправді роман дуже гарний, він не може бути суто історичним, тому, напевно, авторка і додала другу сюжетню лінію.
"4" із "5" - рекомендовано до прочитання.

Понравился стиль, двойная линия повествования, трендовый жанр исторической разведки. Линия девушки с расстройством казалась иногда менее реальной, чем додуманные за Липницкого мысли, но именно это мне и понравилось, что на основе прочитанных дневников и писем удалось выстроить убедительного персонажа.
Книга дохновила перечитать письма и дневники, не политических деятелей, правда, а писателей, но уже что-то.
Книга оставила довольно нейтральные впечатления. Возможно, проблема в том, что попалась на глаза она уже с лейблом "Книга года" и поэтому ожидания были завышенными. Очередной раз, когда модная книга оставила желание пожать плечами.

Несподівано для мене книга зачепила декілька струн. Вона подарувала мені знайомство з цікавою особистістю і спровокувала на роздуми. Якщо зберетесь її читати, раджу не очікувати від неї забагато і тоді, можливо, зможете отримати задоволення.

Книга опинилась в мене на поличці, в першу чергу, через неординарну особистість — поляк, В’ячеслав Липинський, що всі сили віддав за боротьбу за український народ, а таке не часто зустрінеш. Хоч його погляди сьогодні вже досить застарілі, але тоді могли й спрацювати. Все краще за геноцид, який потім влаштують совєти.

Хочу навести цитату з книги, яка влучно описує погляди історика і чому він вбачав монархію, як дієву систему для країни.

Як же паскудно чути від керманича держави в 2020, що "ми всі різні, але треба об'єднатись." Проте причину чи ціль названо не було. "Об'єднання заради об'єднання" ще гірше ніж “об'єднання проти когось".

Після прочитання я поліз в інтернет, щоб порівняти описані події книги зі старими-добрими, знайомими ще зі школи типовими статтями, де інформація подана коротко і сухо. Більше деталей там навряд чи знайдете. Тому хочу щиро подякувати авторці за роботу. До того ж, читається майже як роман, а не біографічне дослідження.

Я навіть задумався, чи можливо було б такий формат інтегрувати у школі, бо він легший для запам’ятовування. Лише в останні роки я почав дійсно цікавитися історією, зокрема нашої країни, і трохи шкодую, що втратив час у дитинстві. Але сумніваюся, що це слушна ідея, бо треба занадто багато книг і часу на кожну історичну особу. Зараз — це непогана альтернатива.

Історія життя і діяльності Липинського розбавлена главами про дівчину, яка колись буде його досліджувати. Спочатку я не зовсім розумів, навіщо це взагалі треба, і було досить нудно. Через це читалось довго. Але інколи цим авторка протиставляє минуле з теперішнім, та припускає, як ми сюди дійшли і її бачення наслідків. Багато хто з нас -

Бо вже сотні років єдиною можливістю у наших предків було не давати відсіч і одягти на шию ярмо. Це не проходить безслідно. І від нас залежить, якими стануть наші діти.

Та не в останню чергу — забуття. Липинський був серед невгодних, тих, кого намагалася “забути” тиранічна влада. Але з’явилась людина, яка захотіла про нього написати. А скільки людей ми вже ніколи не згадаємо? Звичайно, зараз набагато кращі часи, і, як кажуть: “Одного разу в інтернеті, назавжди в інтернеті”. Сьогодні навпаки, мабуть, легше скомпрометувати великою кількістю неправдивої інформації та маніпулюванням масовою свідомістю. Але головне питання, як на мене, залишилось тим самим. Чи запам’ятають вас люди? Вас справжнім. Та чи буде в них бажання розповісти про вас тим, хто залишиться після нас?