Забуття

Сльози - це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому і звертаєш до себе.

Якщо кохання — це страх, нищівна туга, нудота, одержимість іншою людиною, то так, він кохав. Але що тоді в коханні такого доброго, що з нього замість лікувати зробили культ і сенс людського життя? Кохання — це сповнена страждань хвороба. Вкрай небезпечна. Незцілима.

Можливо, любині просто необхідно один раз належно постраждати? Відмордуватися, щоб визначити розмір душі? ХS, S, M, XL? Моя була якась безрозмірна.

Час - це великий синій кит. Він поглинає мене разом з усіма моїми думками, переживаннями, спогадами, але щоб насититися і могти функціонувати, йому потрібно безліч таких, як я, мільярди крихітних, майже невидимих світів. Вони перемішуються і стають поживою, але не стають одним великим світом синього кита. Кит живе у своєму власному китовому просторі, абсолютному і незмінному, в якому відсутня потрба щось придумати чи про щось згадати.

Всі переміни - відносні, а минуле ніколи остаточно не зникає і повернеться, коли його чекаєш найменше.

- - Навіщо ти все псуєш? Хіба чоловіе і жінка не можуть просто товаришувати?

• Та можуть, напевне, - відповіла я дещо розчаровано, і на цьому наша дружба скінчилася.

Минуле - це всього лиш припущення минулого. Кіптява, яка щільно покриває тривалі проміжки часу, - це історична обставина, а реальність - те, що всупереч усьому таки проступає назовні. Це не обов*язково найважливіша деталь цілох картини, навпаки, якась зовсім другорядна, дрібна дрібничка, на яку не звернув би уваги, якби бачив головне.

Мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені.

Розум втрачають від безнадійної боротьби.

- Доктор Вільчинський дає великі шанси на одужання.

• Про мене він теж так говорив. Давати шанси - його робота. А наша робота ці шанси втрачати.

Мені оце "не впадайте в крайнощі" завжди було якесь неприємне. Я не сумніваюся, що ви бажаєте мені самого тільки доброго. У крайнощі впадають тільки лукаві і боягузи. А людина гідна віддається ділу, заради якого живе, повністю, не шкодуючи ані себе, ані інших.

Чесним і розумним українцем у нас єсть і може бути тільки той, хто не займається політикою.

Передчуття книжки було таким саме важливим, як і пізніше її прочитання, іноді навіть важливішим.

В обіймах пишногрудої незнайомки Липинський змирився зі своєю втратою і більше не думав про Казимиру.

Не було важливо, хто я, а було важливо, навіщо. Не мало значення, коли і як, а мало значення, чому.

Найважче пояснити — і самій собі теж — чому раптом він? Звідки взялася моя історія про нього? Хто ми одне одному?
Відповідаю: ніхто.

"Хотів стати каменем, а стану піском. – казав він собі. – Безславно розсиплюся, щезну в найдрібніших шпарках часу, і ніхто про мене не згадає, бо про невдах забувають найпершими. Ніхто не розкажу, як сильно я рвався до перемоги і чим заради неї пожертвував, але обов'язково знайдуться ті, що напишуть, як голосно я плакав і якою короткою буде тиша по моїй смерті".

Жах став повноцінним органом тіла, але залишався невидимим, щоб його не можна було вирізати скальпелем.

Згадувати –моя розкіш. Я напружуюся, чманію, ніби падаю в якийсь бездонний вертикальний тунель, і немає за що вхопитися, пальці даремно шкребуться об ідеально гладку поверхню. Я падаю в минуле. Хочеться закричати, але голос завмирає в надрах тіла, що його вже незабаром не можна буде назвати моїм. Лише спогади любові, не тієї, якою любили мене, а тієї, якою любила я, іноді освітлюють темряву навколо.