Зачарована Десна

Першими своїми реченнями ця повість влучила у самісіньке серце.

Це кіно. Короткометражний фільм у жовтуватих кольорах (щось накшталт старих світлин кольору сепії, але тепліше із ледве відчутними відтінками зеленої трави чи безмежного синього неба). Але розумієш це із часом. Вглядаєшся в нього, в той фільм на сторінках книги, передивляєшся, намагаючись забрати з собою у пам‘яті щонайбільше реплік.

А колись ми проходили його у школі на уроках літератури, втім… хто читає ті домашні завдання, коли є так багато забавок, а ще й інтернет із його скороченними версіями творів? Твій час зайнятий «важливішими» справами або ти певен, що тобі не знадобиться саме ця література, або ти захоплюєшся іншим. Надолужиш пізніше. 

Отак я у шкільні роки губилась у інших інтересах і хоча література була одним із найулюбленіших предметів, цей твір пройшов повз мене. Я добре пам‘ятаю той урок, коли його бігло обговорювали за програмою і навіть пригадую колір парти за якою сиділа, але особисто я познайомлюсь з паном Довженком значно пізніше.

Це буде один із осінніх вечорів дорослого життя, коли я відкрию книгу і подумки перенесусь у своє дитинство. В моїх дитячих роках не було чумаків, ні косовиці, ні жнив, ні Десни, втім було щось таке, що було у Довженка і ще у багатьох-багатьох дітей. Фантазія? Якийсь уявний світ, що йде поруч із теперішнім?  Може собака Пірат? Хтозна. Однак, це «щось» невидимою ниткою зв‘язує тебе, читача, з твором і ти миттєво переносишся на берег власної зачарованої Десни.

По-перше, скільки тут образів і як досконало вони прописані! Дід, прабаба, мати, батько, вірний друг - Пірат, «фамільна» ворона… А мисливець, змальований очима качок!

По-друге, яка невидима межа між дитячим світосприйняттям і буденністю дорослих. Як геніально вона тут викрита!

Часом здається, що герой в силу своїх дитячих літ сам до кінця не усвідомлює, про що йдеться… Але розумієш ти, читач. Тебе викрито, людино: ти зрадила свою дитячу сутність. 

Читаючи Довженка, я уся перетворююсь на слух. 

Ці книжкові берега Десни — берега часу. І сторінки-хвилі, що віднесуть у безтурботне дитинство. Щоб згадавши його в черговий раз (своє чи малого Сашка), стати добрішим, почуватись невичерпно багатим і щедрим. Щоб не втратити щастя «бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Певно, при написанні цього твору Довженко брав собі за мету звеличити український народ у його боротьби проти загарбників… А чи вдалося це? Кіноповість повна ідеології, що особисто мені попсувало її читання, що вона стала аж нестерпною. Це прекрасний приклад антивоєнної літератури, гуманістичної, хоча й, можливо, трохи комуністичної. Проте одразу я кажу сам собі: «Тоді інакше й бути не могло: або розстріл, або партія».

Важко навіть уявити собі, що всі описані звірства, що скалічені люди, що пошматовані тіла, розбиті сім’ї тоді розсіялися всією Вкраїною. Важко й уявити героїзм наших людей, які віддавали своє життя за грудочку рідної землі. Але тут автор відійшов від ідеалізації українського народу у боротьбі, намагався показати правду, розказати про зрадників, фашистських прихвоснів. Він їм дає одну невмолиму оцінку їхньої діяльності – смерть на шибениці. Безумовно, я не забув тих сюжетних поворотів, коли деяких поліціянтів було взято до партизан.

Як і будь-який антивоєнний твір, «Україна в огні» наповнена таким жахом, розпачем, біллю народу, сльозами матерів. Ми бачимо зруйновані долі на фоні зруйнованих міст і сіл. Ми бачимо у минулому прекрасні річки, а наразі зґвалтовані і сплюндровані, скривавлені загарбниками. На фоні світової літератури тих самих течій повість Довженка здалася мені нецікавою, здалася притомною, хоча я не виключаю того факту, що, можливо, література на військову тематику далека від моєї душі.

Я вважаю, що кожен під час читання повинен задавати собі питання: «Чим може зацікавити цей твір?» Чим я постійно й займаюсь, тому виношу це у свої рецензії. Не знаю я наразі відповіді. На жаль. Хтось може тут знайти себе, хтось може дати волю сльозам, хтось може цікавитися історичними фактами… А хтось, як і Довженко, може возвеличувати подвиги українських героїв.

Я помню классе в шестом меня не впечатлила эта киноповесть. Я запомнила её как спокойное, скучноватое повествование, без особо ярких приключений. Обычное детство сельского мальчишки Сашки. Казалось бы, мне и моим одноклассникам наоборот должно было быть интересно, нам это было близко по духу, чем уже более взрослым, у которых отношение к детям иное - мол, «бігає он воно, оте паскудо мале, кропивою б його, щоб знало». Ан нет...
Сейчас возникают несколько иные ощущения: детство, возьми меня обратно, хочу снова стать тем «паскудою малою», хочу быть таким же беззаботным, наивным, но счастливым ребенком.
Как же мило там описывается детство Сашки! Куча родственников и каждый со своими тараканами - кто любит растения, кто разговаривать со всем живым и неживым, а кто проклинает всех и вся, что под руку попадется. Наивный Сашка, впечатлённый картиной Страшного суда, боялся стать грешником, попасть в ад и понести страшное наказание. С малых лет мальчишку приучали к труду, брали с собой на сенокос. Он хоть и маленький, но старался помогать чем мог. Какие жёсткие побоища за сено он наблюдал - в моём воображении все друг друга успешно прикончили, а потом вечерком мирно у костерка посиживали, Десну слушали.
А какое там шикарное половодье случилось у Десны - залило села дай боже -, и прям на Пасху. Кто людей спасает, кто вместо этого паски святит, потрясающий денек... А в обычные времена никто искупаться в реке не смел - нельзя!
Эх, как тоскливо становится от мысли, что моё детство и рядом не стояло с этим...

Сильна книга - страждання народу, знущання катів, людська покірність, гнів, зраза і звитяга - все це описано так, що проймає. Хоча читач і не може в повній мірі це осягнути, бо не відчувавав ніколи, тай дай Боже, щоб ніколи не відчув того горя, того лиха.

На мою думку, Довженко сильно вже нелюдями описав німецьких солдат та офіцерів, всі поголовно кати, садисти, завойовники. Розумію - так потрібно, щоб створити образ, щоб набрати побільше ненависті проти них... Однак і з того боку були звичайні люди, котрі не хотіли війни, стали жертвами обставин, залишись Людьми навіть в таких важких умовах.

Трохи коробить читати таку собі Soviet Propaganda Lite - де є біле і чорне, добро і зло. А Червона армія та партизани - мов ангели небесні.

Я слушала в прекрасной начитке Егора Пчелкина!

Я уже читала эту повесть в далёком 5 классе, тогда она меня поразила: написано с душой о далёких и счастливых днях детства, о горячо любимых членах семьи, таких самобытных. Детство воспринимает все через свою особую призму, многое игнорируя и сглаживая, проблемы взрослых либо вовсе не замечаются, либо им не придается такое большое значение, ведь вокруг такой прекрасный мир и каждый день дарит новые приключения. А вот при перечитывании (переслушивании) отчётливо видны тяжёлые обстоятельства, в которых жила семья, бедность, необразованность, семейные конфликты, они лишь упоминаются, но и этого достаточно. Есть и упоминания домашнего насилия и насилия над животными, но ведь это автобиографическое произведение, оно так и было, не нужно это сглаживать, а просто порадоваться что теперь это осуждается.

Повествование не отличается стройностью и связностью. Это зарисовки из детства, часто перепрыгивающие, неполные, разрозненные, но ведь мы так и помним те далёкие времена, мазками. Автор все это связывает возвращаясь к дню написания, шутит о редактуре, даже оправдывает такой выбор вести диалог, как бы выходит за рамки книги. Но мне не понравились упоминания второй мировой, они показались слишком не к месту, словно добавленные искусственно.

Это такое идиллическое описание Украины и сельской жизни, с буйством трав, фруктов и овощей, прекрасной природой, большой семьёй, но через эту картину отчётливо проглядывает та страшная бедность и отчаяние, которые ребенку ещё не знакомы. Символично повествование заканчивается поступлением Саши в школу, на этом его беззаботное и радостное детство закончилось, он вступает на дорогу взросления. Отличное произведение, очень рекомендую!

Автобиографическая повесть Александра Довженка – это воспоминания автора о родных краях, о семье, о первых шагах в жизнь, когда он еще не знал, что впереди его ждет непростой путь взрослого человека.
⠀
“Все мы родом из детства”.
⠀
Поразительно, на сколько уютная атмосфера царит в этом произведении, оно погружает с головой, переносит туда, где течет чарующая река Десна, где возможно все, вплоть до появления тигра на украинских сенокосах.

Читая, будто своими глазами наблюдала описанные автором картины: как маленький испуганный мальчик сидит в кустах малины, прячась от ярых проклятий, молниями вылетающих из уст злющей прабабушки; как детские глаза видят идущего отца, в котором для него все прекрасно, кроме бедной одежды; как пес-трудяга Пират таскает с огорода огурцы; а кони, хоть и тощие, но все равно резвые, и ни за какие деньги не отдашь таких жеребцов.
⠀
Повесть написана с таким живым юмором, что невозможно не смеяться, когда, к примеру, маленький Саша утверждает, что жили они в гармонии с природой: зимой мерзли, а летом жарились на солнце. На столько это жизненно, на столько метко и тонко, а главное, знакомо.
⠀
Но ни смотря на юмористические нотки, все равно ощущается та боль, та грусть, с которой уже взрослый Довженко вспоминает о месте, где он родился и рос, и которого больше нет.
⠀
Эта повесть просто покорила мое сердце своей красотой, настроением и глубиной.

«Зачаровану Десну» читав ще колись у школі. Тоді  чомусь врізалось і роками пам’ятав чи не найкращий опис і  зізнання у любові до батька: 

Сьогодні прослухав повість ще раз.  І прочитавши кілька рецензій зрозумів ще одну річ. У наш час, коли все швидко змінюється, коли ваги набирають короткі, але змістовні жанри літератури, читачі не розуміють до кінця Довженка. У «Зачарованій Десні»  немає героїки, захопливого детективного сюжету чи глибокої філософії, не це писав автор. Ця повість — це коловорот спогадів і почуттів, її саме треба відчути. Відчути перший біль і образу дитинства, відчути запах свіжескошеної трави і тихий плескіт повноводної Десни. Згадати неідеальну родину й усвідомити як же ти їх насправді любив і любиш, хоча пройшли роки. Зрозуміти, що у тому далекому чи не дуже дитинстві було так хороше. Саме цим зачаровує Довженко.

«Гілля калин похилилося.
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?»
Океан Ельзи

Пишу о двух книгах одновременно, потому что обе они о войне и об Украине. Обе книги читать было не просто тяжело и больно — невыносимо. Пропускаешь через себя все, описанное авторами. У Довженка — чудовищные смерти и издевательства над ни в чем неповинными людьми, у Жадана — страх, липкий, вонючий, сковывающий человека, запрещающий думать о чем бы то ни было кроме «как выжить?»

Неустроенный, по закнам военного времени скудный быт, отсутствие элементарных света, еды, тепла — когда читаешь, поражаешься нынешнему изобилию и необходимости в нем. Общество потребления на поверку оказывается не готовым к войне и лишением материальных благ, но со временем приспосабливается и выживает. Как может

На обеих войнах есть как нелюди, предатели, спекулянты, так и добрые, отзывчивые, готовые помочь люди.
У Жадана, в отличие от Довженка, нет многочисленных смертей, он вообще поставил своего персонажа вне политики, но легче от этого не стновится - книгу читать невыносимо, - с трудом пробираешься сквозь оборону и военные лагеря вместе с Павлом и его племянником, - настолько реалистично написано

Сейчас напишу то, о чем думаю в последнее время, и знаю, что многим это не понравится: та великая война, победу в которой одержал мой дед Федор, отошла для меня на второй план, нынешняя война на Донбассе - более острая, болезненная, злободневная, она вот тут, рядом, и это по-настоящему страшно. Страшно, и никак не уложить в голове, что в мирное время в мирной стране погибают люди ни за что, по чьей-то прихоти

P.S.Мне легче выражать свои мысли на русском, поэтому пишу на русском, несмотря на то, что обе книги прочитаны в оригинале

Читается эта вещь довольно-таки сложно. Очень рваное повествование, действующие лица и декорации то и дело меняются, реплики рубленые, короткие - в принципе, Довженко сразу предупреждает в предисловии, что это наполовину повесть, наполовину киносценарий. Но сказать я хотел не об этом. А о том, что, читая эту повесть сразу после "Чорного ворона" Шкляра, в глаза бросаются схожая черта обеих книг, написанных в разные эпохи, но про одну землю. И эта черта - соцзаказ. Ни у Шкляра, ни у Довженко нет и толики объективности (хотя ладно, у Довженко примером объективности может служить партийный функционер Лиманчук). Обе книги, хотя и написаны очень хорошо, и пронизаны любовью к Украине, очерняют врага - заметьте, не описывают его, а очерняют. Как будто недостаточно было зверств нацистов на украинской земле, как будто не было Бабьего Яра и Львовского гетто - надо было описать немецких солдат, лающих, и идущих в психическую атаку в одних трусах. Порой объективность - самое сильное оружие, но впечатление и от книги, и от минувших событий может смазываться, когда в дело идут подобные очевидные преувеличения.