Зачарована Десна

— Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його світились захопленням.
— О, страшна земля... — задумавсь раптом старий Крауз.
— Фатер!
— Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ...
— Ми знищимо його.
— Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.
— Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.
— Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

— Ти думаєш, вони вже знищені!
— Йа!..
— О!.. Ні!.. Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...

— Їх не можна підкорити. їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти меду», — як казав їхній король Данило в XIII столітті.
— О!
— Але, Людвігу, ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.