Der Schwarze Prinz

Як я вже казав на початку, кожному митцю відомо, що проміжок між стадіями, коли ідея ще не сформована настільки, щоб утілитися, і коли її вже запізно вдосконалювати, може бути завтовшки з голочку. Геній, напевно, і визначається вмінням розтягнути цю голкоподібну зону так, щоб вона охоплювала майже весь робочий час. Більшість митців через лінощі, втому й нездатність зберігати пильність знову, знову й знову дрейфують від першої стадії простісінько до другої, попри всі гарні наміри й надії, які на початку шляху покладають на кожен твір. І це, звичайно, моральна проблема, адже будь-яке мистецтво своїм особливим чином щосили намагається бути шляхетним. Аналогічні зміни відбуваються й у нашій повсякденній моральній поведінці. Ми не зважаємо на свої вчинки, аж поки не стає вже запізно, щоб змінити скоєне. Ми ніколи не дозволяємо собі достатньо зосередитися у вирішальні миті, а їх і так важко виявити, навіть якщо шукати. Ми, уникаючи роздратувань, пливемо каламутною течією життя шукачів задоволень, поспішаємо вперед, аж поки не зрозуміємо, що більше нічого не можемо. Оце і є одвічна невідповідність між самопізнанням, яке ми провадимо об’єктивно, спостерігаючи за собою, і самосвідомістю, яку плекаємо в собі суб’єктивно: невідповідність, яка, імовірно, завадить нам бодай колись дістатися до істини. Наше самопізнання занадто абстрактне, наша самосвідомість занадто задушевна, напівпритомна й заклякла. Можливо, якась цілісна свідомість, якийсь моральний геній змогли б засвідчити стан справ, додавши мить чутливості та контролюючи момент як функцію якоїсь грандіознішої свідомості. Чи існує в моральному житті природне, шекспірівське блаженство? Чи мають рацію східні мудреці, коли наказують учням поступово цілком знищити своє мрійливе еґо?

Ви — і ви такий не один, це властиво кожному критикові — розмовляєте так, наче звертаєтесь до людини з невгамовним самовдоволенням, наче митець сам не розуміє своїх хиб. Насправді більшість митців знають власні слабкі місця значно краще за критиків. Але, зрозуміло, що вони не демонструють ці знання перед публікою. Якщо ти готуєшся опублікувати книжку, мусиш дозволити їй самій говорити за себе. Немає сенсу трюхикати поряд і шепотіти: «Я знаю, що вона нічого не варта». Краще тримати язика за зубами.
— Точно.
— Я знаю, що я посередній письменник.
— Угу.
— Але вірю, що мої твори мають деякі достоїнства, інакше не видавав би їх. Але я живу, живу з абсолютно безперервним відчуттям провалу. Я завжди зазнаю краху, завжди. Кожна книжка — лише уламки досконалої ідеї. Роки минають, а ми живемо лише раз. Якщо вже взявся за щось, треба працювати, і працювати, і працювати, намагатися робити все краще. І через це кожен митець сам вирішує, в якому темпі працюватиме. Я не вірю, що писатиму краще, якщо писатиму менше. Єдиний можливий наслідок — написаного стане менше. Менше стане мене самого. Я можу помилятися, але така моя думка, і я її триматимусь. Розумієте?
— Так.
— А ще мені це подобається. Для мене письменництво — природний продукт joie de vivre[42]. Чому ні? Чому б мені не радіти, якщо можна?
— І справді, чому?
— Можна було б натомість поводитися, як ви. Нічого не завершувати, нічого не публікувати, плекати постійне невдоволення світом і жити з нереалізованою ідеєю досконалості, яка дозволяє вам почуватися важливішим за тих, хто докладає зусиль і зазнає поразки.
— Як чітко ви висловилися.

Імовірно, кожен митець мусить бути маніяком, тим, хто вважає себе Богом. Будь-який митець мусить час від часу сповнюватися непідробним задоволенням від власної роботи, відчувати, якою гідністю вона промениться, бачити її досконалість. І річ тут зовсім не в порівнянні у звичному сенсі цього слова. Більшість митців не звертають уваги на своїх сучасників. Той, хто плекає сучасних діячів мистецтва, сам належить до минулого. Лише вульгарні люди дратуються, почувши, як звеличують інших. Відчуття власної досконалості не викликає обурення, його непросто описати, воно, імовірно, корисне і, напевно, потрібне. Так само важлива нікчемність, відчуття невідворотних обмежень своїх можливостей, що теж мусить навідуватися до кожного митця, який за власними кволими зусиллями бачить, як сяє примара досконалості.

Зізнаюся, я забобонний і гарячий прихильник написання листів. І, вскочивши в халепу, я краще напишу хоч якого довгого листа, ніж зателефоную. Річ у тім, що я наділяю листи магічною силою й чомусь безпідставно вірю, що написати про якесь своє бажання в листі майже те саме, що втілити його в життя. Лист — це перешкода, відтермінування смертного вироку, талісман, що оберігає від цілого світу, майже безвідмовний спосіб діяти звіддаля. (Мушу зізнатися, це ще й спосіб умити руки.) Лист дозволяє зупинити час.

Хоча я творча особистість, мене точніше буде вважати пуританином, а не естетом. Я знаю, що людське життя жахливе. Знаю, що воно анітрохи не схоже на мистецтво. Я не визнаю ніякої віри, окрім власного життєвого покликання. Традиційні релігії схожі на сни, де за крок від поверхні завжди ховається страшний і моторошний світ. Кожну людину, навіть найвизначнішу, з легкістю можна знищити, ще нікому не вдавалося врятуватися. Будь-яка теорія, що заперечує це, бреше. Я не маю жодної теорії. Справжня політика — це висушування сліз і нескінченна боротьба за свободу. Без свободи немає ані правди, ані мистецтва. Я схиляю голову перед видатними митцями й людьми, які здатні сказати тиранові «ні».