Жовтий князь

Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради — місцеві партійці.
Микола на них вимовив:
— Хліботруси!
— А ми ні: ми хліботруди, — сказав Андрій.
— В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
— Я знаю, хто всякі другі.
— Що знаєш?
— Є хлібопроси, і всякі.
— Добре! — сказав Микола. — Твій горщик здібний варити. А ще?
— Ну, є… хлібоноси і хлібовози.
— Ще — хто?
— Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.
— Гаразд. А хто — ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло — плечима знизав від невирішення.
— Звуться: хлібодани! — назвав Микола, — Їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?
— Хлібобери, чи ні…
Микола поправив:
— Вони хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.
— Пам'ятай, — попереджує Микола, — щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?

Ця книжка - найстрашніша, наймоторошніша з тих, які я коли-небудь читала і, мабуть, з тих, які ще читатиму. Дивно, але я майже не пам'ятаю її зі школи. Скоріше всього, в школі просто ще трохи не той вік, щоби поринути в таку книгу достатньо глибоко. Це та історія, яку треба перечитувати раз на три-чотири роки. Дуже цікаво спостерігати за тим, як змінюється власне сприйняття тексту. Сприйняття своєї історії. Певно, що цей твір найбільш яскраво здатен показати читачеві, наскільки той подорослішав за ці роки.
Знаєте, вперше за моє читацьке життя сталося несподіване і дивне: в мене працювали не тільки уява і емоції, а й... самопочуття. Протягом читання історія так глибоко проникала в мою сутність, просто неймовірно. Читала я вночі. В цілковитій темряві і тиші уява малювала мені страшні образи живих трупів, таких буденних і нетипових кладовищ.... Емоції постійно давали волю: хотілося плакати, кричати, жаліти, співчувати, вболівати за тих стражденних людей. Підсвідомо навіть шорохи лякали, настільки заглиблювалась в зміст. Самопочуття творило дивні речі: то мені хотілося їсти, то страшенно нудило...
Дуже-дуже страшно жити в голодному світі: коли споживаєш навіть найбільш неїстівні продукти і речі з навколишнього середовища, про які сучасна людина навіть і подумати не може, як про їжу... Коли апетитним здається найбридкіше, коли буквально сходиш з розуму від голоду, а всюди лежать трупи. Коли навіть живі вже як трупи... Пережити голод - найбільший героїзм. Ось же вони - герої... Це просто нема слів, як страшно, не описати...
Які ж ми з вами щасливі, що живемо без голоду і холоду, а навіть можемо експермментувати з різноманітною їжею! Цю книжку неможливо прочитати швидко, вона пронизує наскрізь холодом, страхом, мороком, життям і лиховісною смертю. А сім'я Катраників уособлює мільйони сімей, всіх і кожного, хто пережив голод і хто поліг страшною смертю...
Мабуть, найбільше, що ми можемо зробити на сьогодні - засвічувати в кожній хаті свічку в четверту суботу листопада кожного року. Ці вогники нашого життя символізують пам'ять мільйонів загублених життів... Нам залишається засвічувати вогники, не забувати про хвилину мовчання і пам'ятати.

— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув.

Писать даже не рецензию, а самый что ни на есть пустяшный отзыв на «Желтого князя» — вначале это кажется задачей совершенно бесполезной и почти невыполнимой. Мне не помог даже недельный тайм-аут, взятый для осмысления.

Зачем и кому рекомендовать Барку, которому я поставил пять звезд? Сегодня такого не читают. Однозначно. Ну, может быть, по программе. Или по диагонали. А потом, отмахнувшись от всего этого, возвращаются к привычному фэнтези или чему-нибудь, щекочущему не душу, а скорее гениталии.

О чем пишет Барка? О ничем неприкрытом страдании, о жизни и смерти в нем. О страшной и тщательно спланированной несправедливости, выкосившей целое поколение украинских селян. И все это на примере одной дружной, но загнанной в угол и вымирающей семьи.

Как пишет Барка? Без натурализма, но в подробностях. Не смакует, но фиксирует. И вместе с тем, активно пытается осмыслить. Поэт и религиозный мыслитель, автор, никогда не расстававшийся с Апокалипсисом, делает это в свойственном себе мистическом ключе.

Вывод: особо не стараясь быть оригинальным, Барка создал оригинальнейшее и одно из самых ярких произведений мировой литературы ХХ века. Такие книги не пишутся из-за денег и не читаются ради развлечения...

Я довго не могла підібрати слово, яким можна охарактеризувати цю книгу. Сказати, що книга сподобалась не можу тому, що події, описані в книзі не можуть подобатись. Вони жахають своєю реалістичністю.

Голодомор в цій книзі показаний на історії однієї родини. Саме від цього починаєш ще більше розуміти всю складність життя людей в Україні 32-33 років минулого століття. Описи вражають своєю реалістичністю, а мова тексту додає ще більшої реальності. Адже не могли звичайні сільські люди розмовляти гарною літературною мовою. Скоріше вони говорили серцем, душею. Всі їх відчуття, такі тяжкі в своїй реалістичності, автор вилив на папері дуже тонко. Читаєш, і стає страшно від того, що таке могло коїтись на цій гарній землі, яка завжди славилась своєю щедрістю.

Дуже жаль, що селяни не змогли завчасно вибороти своє право на життя. Коли вони це зрозуміли, то було вже пізно. Адже всі сили було витрачено лише на те, щоб вижити. Моторошно стає на душі від опису сцен людоїдства. Та людям від цього злочину не ставало краще. Вони божеволіли, а потім помирали від цього божевілля. Таке пережити просто неможливо.

Кожен рядок, кожне слово сповнене смутку, болю, страху за цей відрізок історії. Таке не можна забути, чи просто викреслити історію. Кожна сучасна людина повинна пам’ятати ці події. Сучасні діти, вивчаючи цей твір в школі, мають оцінити все те, що має зараз. Я згадую себе в дитячі роки, коли сама відмовлялась від тієї їжі, яку готували вдома, лише тому, що не хотіла їсти цибулю в супі. Мені було смішно, коли бабуся казала, що не можна кидатися хлібом. Тепер я краще розумію справжню ціну, яку було заплачено за сучасне наше життя.

Для мене ця Книга – Видатна. Вона не лише розповідає про реальну історію України, але і вчить нас не забувати своє минуле.

Дуже страшна й важка книга. Про те, як вимирало українське село. Як "червоні" ватажки-злочинці штовхали селян на страшні злочини. Як люди втрачали близьких - своїх матерів і дітей, бо хтось виконував план. І як ставали пустками оселі українців. І нікому було поховати загиблих.
Скільки людей загинуло навіть не за свою непокору - не йти до колгоспу, а тому, що

Я теж не сплю після цієї книги. І щороку запалюю свічку пам’яті для тих, хто в 33-му став зорями.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Очень страшная и тяжелая книга. О том, как вымирало украинское село. Как "красные" вожди-преступники толкали крестьян на страшные преступления. Как люди теряли близких - своих матерей и детей, потому что кто выполнял план. И как становились пустошам дома украинцев. И некому было похоронить погибших.
Сколько людей погибло даже не за свое неповиновение - не идти в колхоз, а потому, что

Я тоже не сплю после этой книги. И каждый год зажигаю свечу памяти для тех, кто в 33-м стал звездами.

І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною,
бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів — дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі, кормити дітей і одягати.

Не перестают меня удивлять люди, которые при словосочетании «украинская литература» могут сказать только одно: «она пессимистичная и невеселая, в ней всё об одном да об одном – как же тяжело жилось украинскому народу». А что поделать, если украинская история действительно такова – трагическая, полная несправедливостей, грустная. О чем еще писать, если люди наблюдали эти «невеселые» реалии каждый день своей жизни? Нет, был, конечно, например, Остап Вишня, который писал чудеснейшие юморески, да и то, стал в итоге юмористом-мучеником. Ну да не о нем речь.

Книга «Желтый князь» - это одна сплошная боль. Самое страшное то, что это боль, пережитая народом на самом деле: боль за свою землю и за свой хлеб, которые безнаказанно отбирают, боль за свою семью, которая вымирает без этого самого хлеба, боль за несправедливость положения, в котором оказался целый народ и за невозможность что-либо исправить. На протяжении всей книги у меня в голове с завидной назойливостью звучал один вопрос: откуда в людях столько жестокости? Иногда кажется, что даже мир животных и то более справедливый и менее жестокий, чем мир людей.
Наверное, произведение не получилось бы настолько проникнутым трагическим пафосом, если бы Барка не видел голод 32-33 годов своими глазами. Как пишет сам Барка в предисловии: «голод…который был умышленно вызванный всей властью, утвердившей «культ особы». И вызванный способами великой войны: в грабеже всего пищевого и всякой живности – полностью из политический соображений».

В романе собраны как собственные воспоминания автора, так и истории его земляков, поэтому трагизм звучания каждой строчки усиливается во много-много раз. Картины, которые предстают перед читателем – поражают. Автор с такой художественной искусностью рисует перед глазами читателя этот масштабный акт геноцида украинского народа, что хочешь не хочешь, а видишь его предельно четко, во всей его гнилости.

Книга, конечно же, очень тяжелая. И по художественной форме, и по содержанию. Но прочитать ее нужно. Просто для того, чтобы знать и помнить, через что довелось пройти украинскому народу. И убедиться, что он непобедим.

Для мене роман "Жовтий князь" - це крик зраненої української душі. Ніколи не читала нічого більш красивого і страшного. Саме так: красивого і страшного. Автор сам пережив голодомор 32-33 рр., тому так правдиво, з таким болем і гіркотою розповідає про життя однієї родини (Катранників) у цей час. Вражає ось що: якщо люди поперетворювалися на звірів і забирали останній кусінь хліба у голодної дитини, то - хто ми? Адже кожен із нас може бути нащадком того злісного партійця...
Родина Катранників - образ всього українського селянства, яке боролося за виживання як тільки могло!Чому? Чому люди такі черстві, безжалісні, справжні звірі? Але ж і вони виявляють солідарність, збираються у зграї, допомагають один одному, а в людей-героїв твору цього немає... Свій - свого... За віщо?! Невже якась безглузда "ідея" чи "план" важливіші за людське життя? Що ж, воно взагалі нічого не варте? Так навіщо ж ми живемо?

Стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником

Таким було життя народу під час голодомору.
Всі згасали на очах. Марніли, знесилювались та догоряли на очах своїх рідних, сусідів та односельчан.
Під час дня поминок голодомору часто показують такий страшний чорно-білий фільм про ці події. Я завжди його боялася дивитись. Ще з самого малечку. Але потім подивилась. Було страшенно страшно.
І це я ж просто дивилась фільм та прочитала книжку.
Як же ж було страшно самим людям, які жили тоді!

Дуже страшна книга, але її обов’язково необхідно прочитати.

Дану книгу прочитала після рецензії PalomaBlanca .

К сожалению, не смогла оценить эту книгу выше, поскольку как-то плохо она у меня пошла. Мне не было скучно, но и не было особенно интересно. Не могу сказать, что мне не понравилось, может быть, язык автора и стиль изложения (т.е. у меня есть любимые украинские книги, которые прямо "на разрыв", а эта оказалась не такой), может, какое-то большое количество событий на такую маленькую книгу: вот, кстати, случилось вроде бы много всего, но книга все равно не кажется насыщенной. Плюс ко всему она очень сильно тянулась для меня.
Если говорить о достоинствах, то могу выделить именно то, что она привлекла мое внимание к теме Голодомора, о нем я, разумеется, слышала, но никогда не читала. За это автору большое спасибо (а также тем, кто советовал книгу!)

Ця книга… Важка. Страшна. Болюча. Оповита простирадлом смерті. Я довго не наважувалася її прочитати, хоча знала, що це шедевр, але шедевр тяжкий і тягучий як смола, гіркий мов жовч. Я декілька разів починала читати цей твір, але залишала… Не могла… Не той мій стан, не той був час. І таки наважилася, хоча передбачала спазми в горлі і нестримні сльози. Багато сліз. Гірких, болючих… Цей твір затягнув мене і я… Сама опинилася в селі Кленоточі, яке з кожним днем, з кожним тижнем перетворювалося на цвинтар. Поряд з головними героями я переживала їх муку і страждання. І протягом всього твору запитувала: чому? За що? Звідки взялося цієї безлюдяної бісівської агресії, щоби так жорстоко нищити народ? Захотілося мені тепер, все-таки, прочитати Конрада Лоренца. Можливо він хоч привідкриє мені завісу на цю страшну властивість психіки!
Мова Барки бездоганна. Але ця мова вириває із душі живе. Робить боляче. Ця книга – як ворота у той страшний час. Ходиш по селу, а поряд голодні – снують як тіні. І саме село нагадує могилу. Велику братську могилу, яка з часом стає все глибше і холодніше. І всі на дні. І в цій могилі і мертві, і живі. Ледь живі. І кождий відчуває подих смерті. І вирватись ніяк.

Коли прочитала – плакала два дні. Все увижалися мені смерті. Все відчувала безнадійний присмак тих малясників, які повинні були дати героям трохи часу, але ставали камінням в горлі.
Ця книга поза категоріями, оцінками, рейтингами. Її просто треба прочитати кожному українцю. Бо це урок, який учить цінувати своє сьогодення. Але саме головне – це урок історії. Історії років, які затягли в безодню мільйони душ.

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод,
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людській ниві серп?
Юрій Клен «Прокляті роки» (1937).

Книга прочитана в рамках Засідання книжкового клубу "Борці з довгобудом", №35, жовтень, 2014.

Яка чудесна стилістика твору і яка жахлива історія. Читати роман важко: важко, якщо ж ти далекий від реалій села й української мови; важно, бо ж тема більш ніж серйозна.
Голод 33-34 років, вимушений голод, Закон про колоски, розкуркулення тих, хто й так нічого не мав, канібалізм, божевілля та мільйони загублених селян . Саме Барка найкраще сказав про все це, саме він найкраще зумів описати найгірше. Це історія однієї родини на тлі села, на тлі цілої країни. Це роман про людей, про страшні випробування, про їх християнську мудрість і вірність, про людяність у будь-яких ситуаціях,
Догоряє життя людей, діти стають схожими на старих, темніють і наче зникають з цього світ, але не втрачають природної доброти та світла.
Це роман про протистояння слуг Жовтого князя й селянського народу, про той смертельний млин і снопи=трупи, що падають ниць перед ним. Це роман про віру і про прощення, про мужність та силу.
Твір символічний: тут і кінь, що не може бадилину вхопити, і місяць, який нагадує про гріх братовбивства, це, звичайно ж, хліб та священна чаша, що її не видав Мирон навіть за мішок зерна.
Це роман-хроніка, роман документальний і надзвичайно сильний в емоційному плані.
Так, твір читати дійсно складно, але знати історію свого народу треба не лише з підручників, а й з таких художньо-документальних джерел. Треба пам'ятати та вміти аналізувати, вчитись думати, думати самостійно!
І знову про стилістику: "Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ". Як відомо, Барка змушений був покинути країну, але його твори, його мова - то скарб. Напевно, не марно пройшли 4 редагування та переписування 600 сторінок тексту, якщо вийшов роман саме такий, яким ми його знаємо.