Рецензия на книгу

• 

  geksly2530 октября 2014 г.

  Ця книга… Важка. Страшна. Болюча. Оповита простирадлом смерті. Я довго не наважувалася її прочитати, хоча знала, що це шедевр, але шедевр тяжкий і тягучий як смола, гіркий мов жовч. Я декілька разів починала читати цей твір, але залишала… Не могла… Не той мій стан, не той був час. І таки наважилася, хоча передбачала спазми в горлі і нестримні сльози. Багато сліз. Гірких, болючих… Цей твір затягнув мене і я… Сама опинилася в селі Кленоточі, яке з кожним днем, з кожним тижнем перетворювалося на цвинтар. Поряд з головними героями я переживала їх муку і страждання. І протягом всього твору запитувала: чому? За що? Звідки взялося цієї безлюдяної бісівської агресії, щоби так жорстоко нищити народ? Захотілося мені тепер, все-таки, прочитати Конрада Лоренца. Можливо він хоч привідкриє мені завісу на цю страшну властивість психіки!
  Мова Барки бездоганна. Але ця мова вириває із душі живе. Робить боляче. Ця книга – як ворота у той страшний час. Ходиш по селу, а поряд голодні – снують як тіні. І саме село нагадує могилу. Велику братську могилу, яка з часом стає все глибше і холодніше. І всі на дні. І в цій могилі і мертві, і живі. Ледь живі. І кождий відчуває подих смерті. І вирватись ніяк.
  

  
  Близько домують рідні — один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути, — стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими.

  Коли прочитала – плакала два дні. Все увижалися мені смерті. Все відчувала безнадійний присмак тих малясників, які повинні були дати героям трохи часу, але ставали камінням в горлі.
  Ця книга поза категоріями, оцінками, рейтингами. Її просто треба прочитати кожному українцю. Бо це урок, який учить цінувати своє сьогодення. Але саме головне – це урок історії. Історії років, які затягли в безодню мільйони душ.
  

  
  — З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
  — Від грудня? Тепер нема такого місяця.
  — Ні, є грудень.
  — Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
  — Як по-новому грудень?
  — Зветься: трупень.
  — Січень — як?
  — Зветься: могилень.
  — А ті, що попереду?
  — Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
  — А після січня?
  — Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!

  
  Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
  Де фільм, який нам показав би голод,
  Отой проклятий 33-й рік?
  Який співець поему склав про холод,
  Чи розповів, як то людей в наш вік
  Крушив і чавив пролетарський молот?
  В скількох кровях купаючи той герб,
  Жнива справляв на людській ниві серп?
  Юрій Клен «Прокляті роки» (1937).
  

  Книга прочитана в рамках Засідання книжкового клубу "Борці з довгобудом", №35, жовтень, 2014.

  10

  285