Маруся Чурай

Колись нащадки будуть одмивати
оцю печаль од крові і глупот.
Бо можновладці - тяжко винуваті.
А що зробив народові народ?!

Чурай, той так: побачив свою долю,—

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі,—

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

А я збілів. А я, здається, вмер би,
аби хоч раз ще голос твій почуть!

Кого діждалась? Парубка чи воїна?
Чому не йде? Здавалося в ті дні,-
моя любов, прогіркла й перестояна
вже скоро душу випалить мені...

Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!

Ну, бо кому якого батька горе?
Чужа душа – то, кажуть, темний ліс.

Суддя сказав, що випадки були.
Комусь колись чогось там підлили.
Було це діло досить голосне,
і сліз пролито більше як доволі.
І все ж є щось не до кінця ясне:
чи не було чиєї злої волі?

В цих справах поруч –
правда і брехня.

Але вона ні слова не сказала,
усправедливлень жодних не дала,
тілько стояла, яко з каменю тесана.

Іще бліда, іще мов крейда біла,

а наче й усміхалась, лебеділа...

То це ми стільки вибули війни,

щоб знов сюди вернулися вони

Щоб у Полтаві, полковому місті,

стояло шляхти на кутку по двісті-!

"Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори."

"Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я кажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна. "

І знов земля кипить у боротьбі. І знову я належу не собі.

Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня-наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день. Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.

Ти скоро підеш, дівчино, додому,
в свою Полтаву, до тії ріки.
А там якомусь хлопцю молодому,
мабуть, твої вже сняться рушники.

...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,
Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.
Кривавим градом плаче горобина.
Пливе туман, як білий лебедин.

Стоять ліси смарагдово-руді,
після дощу надовго крапелисті.
Все глибша осінь. Вже і жолуді
ховає сойка під опале листя.

А вранці вийшов — туга моя степом
аж ген за обрій чорна, як рілля.
І я пішов, бо я ішов до тебе,
бо ти мені світила, як зоря.

Далекий гомін сповнює в’язницю.
Десь вітер гонить куряву руду.
Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
що я тебе в похід не проведу!