Ф. М. Достоевский. Собрание сочинений в 10 томах (эксклюзивное подарочное издание)

Этот роман - короткая история переписки Макара Девушкина, немолодого и небогатого мелкого чиновника, и Варвары Доброселовой, бедной сироты, зарабатывающей на жизнь рукоделием. Макар Алексеевич нежно любит Варвару Алексеевну и помогает ей тем, чем может. Он далеко не идеален: не начитан, водит общение со странными личностями, злоупотребляет алкоголем. Смысл его жизни - помощь своей подопечной.

Мы не знаем, как сложилась эта дружба, а прошлое Варвары приоткрывает небольшой отрывок из ее дневника. Пожалуй, недосказанность - это то, что мне и не понравилось во всей этой истории. Слишком много белых пятен, далеко не всегда понятно, почему тот или иной персонаж вызывает определенные эмоции у главных героев. Чувствуется, что это дебютный роман Фёдора Михайловича, но так же и видно, что за этим коротким произведением стоит необычный, безусловно талантливый человек.

Письма обрываются внезапно, мы так и не узнаём, как сложилась жизнь Девушкина и Доброселовой. Нам удалось лишь мельком заглянуть в их маленькие, но любящие сердца.

Как бы по-современному мой заголовок ни звучал, согласитесь, россияне , Достоевский ваше всё! Или по крайней мере, львиная доля вашего всего! Я всегда завидовал белой завистью русской культуре только лишь из-за фигурирования в ней Федора Михайловича.
Повесть же вполне отражает внутренний мир застенчивого, интровертного автора. Вспомните, как ему было в тягость признаться в любви!
Главный герой просто профукал счастье, упаковал и передал другому. Лишь под конец понял, что поезд ушёл.
Он как я. Как Достоевский.

Ця книжка стала моїм особистим викликом. Бо колись у школі я її не подужала, і не розуміла, і не хотіла її читати, бо мені була неприйнятна сама думка, що мене хтось змушує читати книжку про таке нікчемне убивство. Пройшли роки, захотілося повернутися і спробувати зрозуміти, що в цій книжці такого неймовірного, чому нею захоплюються так багато людей, чому вона стала класикою. Але вирішила, що читати не буду, всі ці "хорошо-с" дуже дратують око, буду слухати. Слухала в начитці Бориса Улітіна. Начитано гарно, але загальний час звучання складає 29 годин, через що я її слухала майже два місяці.

Ця книжка мені сподобалася більше, ніж "Ідіот". Сюжет динамічніший, герої опукліші. Слухаєш і прямо відчуваєш божевілля Раскольнікова, як він спочатку готувався до вбивства, потім разом з ним переживаєш його марення, як він зважується зізнатися, як він боїться Порфирія, який як павук плете навколо нього своє павутиння.

От вже не знаю, чи це у Достоєвського якась фішка, чи це такий загальний тренд був, але описує він не щось хороше, не достойних людей, не сильних духом, а ницих, забитих, затурканих, бідних. Хоча, думаю, це могло бути зроблене з умислом, щоб наче під мікроскопом препарувати всіх цих персонажів, дослідити їхню душу до самого денця, щоб нічого не сховалося від ока читача.

Чи є в романі світлі персонажі? Ті, у яких все добре, які хороші, чесні, сильні, щасливі? Не можу згадати нікого. Хіба може Разуміхін, і ще Дуня. Та й Петербург показаний темним, похмурим, збіговиськом п'яниць, всякої швалі, бідноти, збоченців, дрібних людців.

Взяти п'яницю Мармеладова. Він п'є, він пропиває все на світі, останні копійки, залишаючи сім'ю без засобів для існування. Його дочка іде на панель, щоб прогодувати сім'ю, але він і це пропиває. До речі, про Соню так було обтічно сказано, що іноді здається, що нічого і не було. Де вона клієнтів приймала? Невже у тій зйомній кімнаті у Капернаумова? А як до цього ставилися хазяї? Наскільки часто цим займалася? Можливо, на час написання роману це було настільки ахово, і всі все розуміли, і все замовчувалося, але з сучасної точки зору читаєш і думаєш: тю, чого ці сусіди і світ на бідну дівчину напустилися, знайшли за що дзьобати.

Взяти Раскольнікова. Чого йому не вистачало? Живе в столиці, вчиться в університеті, працює репетитором, мати гроші присилає. Вивчиться - стане юристом. Чого ще бажати? Туси собі, гуляй з дівчатами, проживай молодість. Але ні, душа неспокійна. Навчання покинув, роботу покинув, за квартиру винен, все над чимсь голову сушить, думає, для чого Наполеон здійснював війни, і чи може він так само. Він наче як не людина, все людське йому чуже. Його не цікавить ні любов, ні життя навколо, ні смачні страви, ні сім'я, мати, сестра, ні друзі, які попри все готові підставити плече. Він - ідея, уособлення думки: наважусь убити чи ні, а як убив - наважуся чи ні понести покарання.

Взяти Лужина. Франт, сноб, намагається вивищитися за рахунок інших, за рахунок Дуні. А ця ідея з підкинутими Соні 100 рублями?

Образи цікаві, яскраві, повні, це Достоєвському вдалося чудово. Але не дуже віриш, що люди отак сиділи і виголошували такі довгі монологи, а інші в цей час не перебивали, а сиділи і вислуховували одне одного. Чи це тільки в наш час все таке миттєве? Ти де? - Скоро буду. - Ок.

І в підсумку виявляється, що роман зовсім не про вбивство старої. Це так, епізод.

Роман сподобався, але на Достоєвському поки поставлю крапку. Наступним, можливо, перечитаю Льва Толстого.

Книга читается тяжело, но захватывает с первой страницы. И как же близка тема несправедливости и в наши дни. Те кто богат, могут что угодно творить, а те у кого денег нет практически беспомощны. Достоевский так умеет создать атмосферу, так выражает чувства, что невозможно остаться беспристрастным При чтении у меня часто создавалось ощущение, что я чётко знаю, что чувствует каждый герой и переживала с ними. .
Как же жалко было вначале старика и Азорку
И как же автор запутал весь сюжет.
Как же жалко Нелли, которая оказалась жертвой обстоятельств. Бедная девочка, а ведь все могло бы сложиться по другому.... . а Иван ну прям дурак. В некоторых местах он меня прям раздражал рррррь
.
Но, как бы то не было, учитесь люди прощать. Вот, что автор пытается донести и уж тем более своих детей. Любви и счастья
.
Ты пожелай человеку счастья, и добра, а Боженька сам знает что ему дать

Образ Сони Мармеладовой. Фигура противоречивая: с одной стороны - у нее не благородная профессия, с другой - Соня открытый и чуткий человек.

Достоевский упоминает о ее некрасивой внешности и лице, но делает акцент на глазах. Глаза Сони при оживлении делали лицо добродушнее и милее. Ей было 18 лет, автор часто называет Соню “худенькое и маленькое создание”. У нее было детское лицо, которое олицетворяло невинность и чистоту.
Сонечка носила потрепанные вещи, но они отличались яркими расцветками и нелепыми украшениями. Вся ее одежда должна была привлечь будущих “клиентов”. На ней часто была смешная соломенная шляпа.

Источник: https://nauka.club/literatura/obraz-soni-marmeladovoj-v-romane-dostoevskogo-prestuplenie-i-nakazanie.html

Я тут заметил, что под градусным началом или в моменты обостренного приступа отчаяния сердце неспособно молчать. Оно резко встает с кровати, медленно подходит вплотную - наотмашь останавливается. Для непрерывного сострадания это сделать непросто, но надо. Но это же панацея: вспоминать о грядущем и планировать ушедшее. Стоп! Но мне же сейчас нормально! Зачем мне сожалеть о жалости, когда можно гордиться достоинством?
Но, к сожалению, во времена века не менее темного, чем сейчас - россиянская рефлексия убивает нами нас в нас еще более самоубийственно. Становимся чувствительно-показательно настоящими. Вот и Дёвушкин пропал: само желание помогать не от сострадания, а для личного успокоения и от личной пустынности. Он лишен счастливого удовольствия, так что приходилось довольствоваться удовольствием несчастным. Добровольно и неосознанно подвергаться вымогательствам извинений.
Сохраняйте достоинство. Помните, что называться человеком это не просто так.
Не хочу, да и зачем дальше..