Рецензия на книгу

• 

  Аноним21 сентября 2019 г.

  Ця книжка стала моїм особистим викликом. Бо колись у школі я її не подужала, і не розуміла, і не хотіла її читати, бо мені була неприйнятна сама думка, що мене хтось змушує читати книжку про таке нікчемне убивство. Пройшли роки, захотілося повернутися і спробувати зрозуміти, що в цій книжці такого неймовірного, чому нею захоплюються так багато людей, чому вона стала класикою. Але вирішила, що читати не буду, всі ці "хорошо-с" дуже дратують око, буду слухати. Слухала в начитці Бориса Улітіна. Начитано гарно, але загальний час звучання складає 29 годин, через що я її слухала майже два місяці.

  Ця книжка мені сподобалася більше, ніж "Ідіот". Сюжет динамічніший, герої опукліші. Слухаєш і прямо відчуваєш божевілля Раскольнікова, як він спочатку готувався до вбивства, потім разом з ним переживаєш його марення, як він зважується зізнатися, як він боїться Порфирія, який як павук плете навколо нього своє павутиння.

  От вже не знаю, чи це у Достоєвського якась фішка, чи це такий загальний тренд був, але описує він не щось хороше, не достойних людей, не сильних духом, а ницих, забитих, затурканих, бідних. Хоча, думаю, це могло бути зроблене з умислом, щоб наче під мікроскопом препарувати всіх цих персонажів, дослідити їхню душу до самого денця, щоб нічого не сховалося від ока читача.

  Чи є в романі світлі персонажі? Ті, у яких все добре, які хороші, чесні, сильні, щасливі? Не можу згадати нікого. Хіба може Разуміхін, і ще Дуня. Та й Петербург показаний темним, похмурим, збіговиськом п'яниць, всякої швалі, бідноти, збоченців, дрібних людців.

  Взяти п'яницю Мармеладова. Він п'є, він пропиває все на світі, останні копійки, залишаючи сім'ю без засобів для існування. Його дочка іде на панель, щоб прогодувати сім'ю, але він і це пропиває. До речі, про Соню так було обтічно сказано, що іноді здається, що нічого і не було. Де вона клієнтів приймала? Невже у тій зйомній кімнаті у Капернаумова? А як до цього ставилися хазяї? Наскільки часто цим займалася? Можливо, на час написання роману це було настільки ахово, і всі все розуміли, і все замовчувалося, але з сучасної точки зору читаєш і думаєш: тю, чого ці сусіди і світ на бідну дівчину напустилися, знайшли за що дзьобати.

  Взяти Раскольнікова. Чого йому не вистачало? Живе в столиці, вчиться в університеті, працює репетитором, мати гроші присилає. Вивчиться - стане юристом. Чого ще бажати? Туси собі, гуляй з дівчатами, проживай молодість. Але ні, душа неспокійна. Навчання покинув, роботу покинув, за квартиру винен, все над чимсь голову сушить, думає, для чого Наполеон здійснював війни, і чи може він так само. Він наче як не людина, все людське йому чуже. Його не цікавить ні любов, ні життя навколо, ні смачні страви, ні сім'я, мати, сестра, ні друзі, які попри все готові підставити плече. Він - ідея, уособлення думки: наважусь убити чи ні, а як убив - наважуся чи ні понести покарання.

  Взяти Лужина. Франт, сноб, намагається вивищитися за рахунок інших, за рахунок Дуні. А ця ідея з підкинутими Соні 100 рублями?

  Образи цікаві, яскраві, повні, це Достоєвському вдалося чудово. Але не дуже віриш, що люди отак сиділи і виголошували такі довгі монологи, а інші в цей час не перебивали, а сиділи і вислуховували одне одного. Чи це тільки в наш час все таке миттєве? Ти де? - Скоро буду. - Ок.

  І в підсумку виявляється, що роман зовсім не про вбивство старої. Це так, епізод.

  Роман сподобався, але на Достоєвському поки поставлю крапку. Наступним, можливо, перечитаю Льва Толстого.

  1

  378