Тема для медитації

Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі від того дня віз на цвинтар: мене – й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.

Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців – хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись скляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату і став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак не ворушилась і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне… Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо: «Да умирай уже, кумо… а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, – а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.

Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить… Але, певно, змилувався Господь над невинною душею – йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.

Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчити вірш Тичини «Партія веде»:

А нехай собі, як знають,
божеволіють, конають, —
нам своє робить!
Всіх панів до ’дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!

Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима – і кагат отой здоровенний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі… Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце таке писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!

Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був – комуніст. А комуністи – вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете, що є й хороші комуністи? Коли чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка… існують на світі погані комуністи, – але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре… нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші – в хороших!

…коли у хаті запала непроглядна чорна темінь, у якій чутно було тілько його віддих та цокотіння годинника, що висів коло узголів’я, то свідомість його знову заметалася, намагаючись ухопитися за якусь точку опори і віднайти у цій могильній пітьмі відповіді на запитання, які все не давали йому спокою. Проживши на світі сорок літ і спинившись перед межею, за якою починається небуття, він аж тепер збагнув, що насправді не існує ні часу ні простору; що всяка доля становить окремий викінчений малюнок, який висить у такій же пітьмі, як і ця, що панує зараз у хаті, от тільки масштаби і властивості того мороку мають зовсім іншу природу і збагнути її людській істоті просто не дано; збагнув, що світ – це ілюзія, і справжнє лице реальности геть відрізняється от того, що бачиться йому наоч; й усвідомивши це, він скорився непоправному і погодився з таким порядком речей, – і тільки одне-єдине запитання невідступно пекло й пекло в глибині душі: чому ж візерунок його долі було накреслено саме отаким, яким він є? Адже ніщо не існує окремо від інших явищ; світ, – хоч оцей ілюзорний, що його дано людині у відчуттях, хоч отой реальний, що недоступний сприйняттю, – становить собою цілісну картину, де всі явища пов’язані причинно-наслідковим зв’язком, себто кожне явище задумано як таке, що має виконувати певну визначену функцію, а отже, і власне життя він прожив не для себе, а задля виконання якихось інших, містичних задач. Йому здалося, що він може розв’язати цю проблему; однак свідомість, метаючись у глухій чорнильній пітьмі, що залягла у хаті, не знаходила в ній нічого, крім цілковитої порожнечі…

"Слово про червону ріку"

Вечір червоний упав на покоси,
впав у яруги розлогі.
Сонце розхристане бродить і босе,
порох здійма на дорогах.

Звивисті балки, провалля та схили
мріють в багрянці води…
Чом же мені так несказанно милий
Тікич, спокійний завжди?

Ген у вечірніх потоках проміння
згадка бринить не одна.
З тихих глибин і старого каміння
вічність ізнов вирина…
___________________________
Степ реве, гримлять пістолі
шабельні удари –
гайдамаки на роздоллі
здибали гусарів.
Ой же ж дзвонять гострі шаблі
ще й земля куриться!
Гей не ‘дного кров шляхтича
може тут пролиться.
Гей не ‘дин орел козацький
в сиру землю ляже.
А тим часом Україна
«Бийте ляха!» – каже.
__________________________

Добре бились гайдамаки,
шаблями кресали, –
ще до вечора поляки
трупом полягали!
Котить Тікич мутні хвилі,
мутні та криваві.
У воді тіла безсилі,
гайдамацька слава.
Не вода – лиш кров багряна
ляська протікає!
Будуть знати воріженьки,
як Вкраїну краять.
_____________________________________

Вічність поволі стихає в глибинах,
губляться згадки останні.
Знов я дивлюсь на ріку тихоплинну,
згадую Тайну прадавню…

Мулом занесло вже трупи шляхетські
і проростило бур’яном.
Трактор із гуркотом, з ревом дереться
ген сивочубим курганом.

– Що там таке?
– Та кістки перебиті!
– Викинь їх к бісу в калюжу!
Зяють козацькі могили розриті,
дизель регоче байдуже…

Тікичу мій! Хай вода каламутна –
Доста ж напилася крови!
Хвилям твоїм і могилам забутим
Це я присвячую «Слово…»