Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі від того дня віз на цвинтар: мене – й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.
Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців – хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись скляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату і став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак не ворушилась і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне… Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо: «Да умирай уже, кумо… а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, – а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.
Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить… Але, певно, змилувався Господь над невинною душею – йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.
Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчити вірш Тичини «Партія веде»:
А нехай собі, як знають,
божеволіють, конають, —
нам своє робить!
Всіх панів до ’дної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
будем, будем бить!
Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима – і кагат отой здоровенний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі… Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце таке писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!
Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був – комуніст. А комуністи – вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете, що є й хороші комуністи? Коли чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка… існують на світі погані комуністи, – але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре… нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші – в хороших!
Ваша оценка
2 понравилось