Мадонна перехресть

Ох, давно это было... Кажется, еще до моего повального увлечения книгами и поэзией вообще. Засело в голове стихотворение одно, на мове. У кого ни спрошу - никто не знает автора. А стихо все крутится, крутится... Потом кто-то подсказал - Костенко. Так и запомнилось имя. И уже после увлечения поэзией и впадение в читательский запой, вспомнила я это имя и давай штудировать инет и книжные магазины. Стихотворение-то, в итоге, оказалось не Лины Костенко. Но поэзию самой Лины Костенко я успела полюбить. Всерьез и очень надолго. Поэтому вчера, когда увидела в библиотеке знакомое и любимое имя на книжнице, схватила тут же. Открыла и такая волна трепета пронеслась...

Книга оказалась настолько уютной, настолько ... интимной, что показалось, тебе доверили сердце и душу. Фотографии, где Лина Костенко еще молодая, красивущая - взлохмаченное солнце :) С дочкой. Все теплое, живое. Открытое.

Может, немного удивил состав стихотворений. Ведь сборник - это посвящение. Но разве читателю судить отношения и чувства автора. Ему дано только впитывать настроение, выложенное на страницы книги.

И все же книга удивительная. И Лина Костенко стала для меня еще более ... настоящей, что ли. Ну хотя бы вот в этом стихотворении:

Химерна, важка, вибухова, яку вже ніхто не спасе, а може, я тінь мого слова, от тінь мого слова, і все. А може, я лиш аберація, вібрація ритмів і рим, а інше все - декорація, полуда, гримаса і грим. За цим тимчасовим фасадом, де стільки любові й тепла, - людиною, річкою, садом я тільки у слові жила.

"... самі лише смутки і пні..."

Кожна книга Ліни Костенко - як одкровення, як пророцтво. Гірку правду важко читати, але це незмірно краще, ніж жити в ілюзорному світі. А гіркота тут ллється просто зі сторінок і скрапує у Ваше серце.

Ліси стоять в концтаборі. Осотом заткало землю. І, мабуть, навік. Косуленько, пробач, що ти за дротом. Я теж за дротом, тільки по цей бік.

Або таке:

Не половіють в полі колоски. Не ходять люди. М'ячики не скачуть. В Чорнобиль повертаються казки. Самі себе розказують і плачуть.

І мені теж в цьому місці хочеться плакати разом із казками. Однак сльозами горю не зарадиш. Ми, українці, часто нарікаємо на свою безталанність і нещасливу долю - така улюблена національна забава уже протягом століть. А може, ми просто розучилися боротися за своє щастя і вже давно не намагалися змінити щось самотужки. Усе на когось чекаємо - на лідера, на варягів із Заходу і Сходу. Це такі банальні думки, що мені їх навіть соромно висловлювати. Проте, очевидно, прокидаючись щоранку, слід собі про це нагадувати: хочеш змін - почни з себе. І в певний час та в певному місці кількість перейде у якість. Ця збірочка схожа на сімейний фотоальбом. У ній стільки щирості й відвертості, а ще - болю, спогадів і несправджених надій. Спиніться серед шаленої біганини і замисліться трохи над своїм життям: коли починаєш вдумливо зазирати в себе - відповіді і виходи обов'язково знайдуться. Тільки не впадайте у відчай від того, що все так погано. Думаю, книга не для цього була написана. :)

Забіжу за наслідки й причини. Оселюся в дальній далині. Тиша сутінковими очима усміхнеться лагідно мені.

Бажаю приємного читання й перечитування.