Іван і Чорна Пантера

Обожнюю Лиса за непередбачуваність його романів. Кожна наступна книжка не схожа на попередню. Пану Лису вдається писати книжки різними стилями, різними мовами, вигадувати різноманітні сюжети. Серед його творів є й психологічні трилери, й суто чоловічі романи, й загадкові детективні історії, й історичні романи. Цього разу перед нами те що я б охарактеризувала сучасною жіночою прозою. Так саме жіночою, не любовним романом, а просто жіночою літературою. Вельми простенький сюжетець, не без містичного присмаку. Було декілька сцен, які б я виключила з роману, і він від цього б не скільки не постраждав, а мабуть й виграв. І якщо одна сцена, то просто не змога автора красиво вийти з ситуації (з Великою кішкою), то друга скоріше дань сучасним романам, спроба вставити пікантну сексуально сцену до твору, як на мене не дуже вдала. Анотації та відгуки на улюблених письменників перед прочитанням нового твору не читаю. Тому навіть не уявляла з чим зустрінусь на сторінках твору. Знала тілько що буде гарна поліщуцька говірка. Можливо декому не подобається коли автори в українських творах використовують не тільки літературну мову, а мені дуже подобається вкраплення таких іноді чудернацьких на слух слів. Дві сюжетні лінії. Перша розповідає про поліське село Кукурічки, в якому проживає юродивий Іванко. Тільки іноді він здається більш нормальним ніж оточуючи його люди, з пиятикою, забобонами, прагненням до чогось незрозумілого. Друга розповідає про відому чорну супермодель (і хоч автор нарік її Таумі, кожен зможе впізнати в ній реальну людину, як і її російського коханця) та африканські вірування. В якийсь момент за неймовірного збігу дві сюжетні лінії перетнуться. Дякую пане Володимире за цю придибенцію.

"Той Панащин ідіот", - казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір'ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?"

Книга відрізняється від попереднього твору Володимира Лиса "Століття Якова". Дуже відрізняється. Незмінною залишається соковита поліська вимова, а також вміння �втора по-справжньому зачепити щось у душі.. Ніби й сюжет не є чимось епохальним, ніби й проблеми суспільства показуються не нові (бо ж хіба дивина у нас специфічне ставлення до "не таких, як усі"?), а проте читаєш і мимоволі ловиш себе на думці, що книга дійсно варта того, щоб її прочитати і варта того, щоб її порекомендувати іншим. Вигадана, трохи нереальна історія про реальних дорослих людей з дитячою усмішкою і величезним серцем...