Хронос

К стыду своему, очень редко читаю современную украинскую прозу: по какому-то странному убеждению везде видится нарочитая уэльбековщина, посткоммунистические страдания или же прочий жестокий мозголом, сочно приправленный показушной откровенностью прозы. Тарас Антипович со своим "Хроносом" приятно порадовал: в отечественной литературе появилась годная антиутопия с местным колоритом.

Идея, в принципе, простая и понятная: 2040-ые годы, изобретается некий чудо-девайс, способный вытягивать из человека его биологическое время, мгновенно состаривая его - и возвращать его любому. Понятно, что этот прорыв в науке не превращает человечество в рай на земле. Напротив: сразу же появляются преступники, крадущие "жизненное время" невинных, черный рынок, где богачи могут мгновенно омолодиться, властная клика отвратительных чинуш, подмявшая под себя всю страну, и, само собой, кучи сломанных жизней, интриги, заговоры и совершенно новый уровень потребительства.

Краткие, но в то же время очень емкие штрихи из жизни десятка персонажей, порадовали: достаточно и драмы в новых технологических условиях, и динамики, и развития характера. Финты с биологическим временем и генетической инженерией породили кучу забавных штук: птицефабрика, где яйца мгновенно превращаются в куриц, а глуповатые работники растекаются глазастыми желтками на грязном полу; межвидовые мутанты, которые представляют свои генетические коктейли в новых зоопарках ("Нет!" Линор Горалик пробежал где-то рядом). В некоторых моментах просто не можешь понять: стебется автор или же и вправду пытается вложить в это некий морализаторский пафос - очень уж карикатурно для антиутопии выглядят отдельные пассажи. Развитие сюжета маняще грозило неотвратным и безысходным финалом, в котором все пороки человечества наконец-то привели бы его на край пропасти, где оно бы смело и радостно сделало бы шаг вперед, пожрав себя в коллективном экстазе жадности, цинизма и эгоизма.

И тут Антипович взял - и просто перечеркнул все впечталение о романе. Финальным аккордом антиутопии стал блаженный до тошнотворности религиозный пафос, этичный до отвращения, благородный до слезливости, спазматически восторженный и поучительный. Не подумайте дурного: все эти вещи отлично бы смотрелись в журнале типа "Сторожевая башня" или "Пробудись!", где львы радостно обнимаются с ягнатами и вечно и бесконечно любят друг друга. В своей коде антиутопия стала утопией нежного розового оттенка и с приятным запахом ванили, а дивный "Хронос" стал унылым "Хреносом". Ну что ж вы так, Тарас?

«… и польем мы его святой водой из Ганга — и слепой… заговорит!» ©

«Майбутнє української фантастики» на початку дуже мене зацікавило. Раптом. Тому що раптом була свіжа ідея і цікавий виклад, без ниття, без стенання «які-ми-бідні-нещасні-ніхто-нас-не-любить», а це вже немало. Отож, уявіть, що колись, і то доволі скоро, винайдуть пристрій, який зможе забирати біологічний час. Або віддавати забраний. Але іншим. Або вам же. Словом, простір для фантазії широченний і сама думка «Ми постійно крали свій час у себе, вбиваючи його на нікчемні речі, а тепер його крадуть у нас в прямому сенсі» дуже непогана і багато на що наштовхує. Так народжується нічогенька яскрава антиутопія.
А далі — все як по маслу. Різношерстні картинки з різними персонажами поступово складають моторошний паззл. Крадіжки, терор, мутації з тваринами… бррр! Дійсно, в деяких моментах мурашки мамонтами топталися по хребту. І написано це так, що віриш. Словом, ідея і виконання тримали мене в своїх цупких лапах і вперто відмовлялися відпускати. І саме через це я вирішила не відкладати і серед ночі дочитати останні 30 сторінок. Даремно.
Нормальна антиутопія, як на мене, повинна закінчуватися або спробами щось змінити, або залишатися відкритою. Інформація для роздумів, так би мовити. Тут же все чарівно скочується у релігійний екстаз. При чім так наївно і неправдоподібно, що складається враження, що це просто була спроба «закінчити аби закінчити». Хоча доволі пахне проповідництвом, але про це думати зовсім не хочеться. І лише за тримання в напрузі весь попередній час вийшла у мене позитивна оцінка. Бо то правда добре написано. А останні глави я читала і подумки плювалася. За що? Я б ще зрозуміла, якби люди, які по розвитку тексту думали, що щось тут таки не так, почали щось робити, хай навіть з релігійними мотивами, я б зрозуміла. Але божественне зцілення отак просто з нічого, даруйте, не можу осягнути. Ніяк.

Трішки спойлерів і думок

Ситуація раз. Чоловік, який мріє помститися за те, що його дружину часово обікрали і ледь не вбили, нарешті знайшов злодія. І приставив йому той часопристрій до голови, щоб зробити з ним те саме. Але бачить малу доньку злодія — і передумує. У це я вірю.
Ситуація два. От був злодій-вбивця-і-все-таке, прийшов священик, позбавив його краденого часу і оп! — поганий вмить усвідомлює, наскільки він був поганий і йде за священик назирці. Звісно, можна пояснити це релігійним просвітленням і тд, але якось воно натягнуто. Таке ж тільки в релігійній, тобто тій, що говорить натяками і вказівками, літературі буває. Це ж більше схоже на гіпноз, як на мене. У це я повірити не можу.

Жанр антиутопії в сучасній українській літературі не дуже популярний. Антипович зі своїм «Хроносом» намагався реабілітувати цей жанр, але без особливого успіху.
Основна тема роману – час, який ми втрачаємо, не замислюючись над тим, що не зможемо його повернути. Також Антипович пройшовся по інших, не менш важливих та болючих темах , а саме – корупція, свавілля влади, проблема віри, сучасного мистецтва та інші.
Роман складається з коротких замальовок із життя людей майбутнього. Серед них є звичайні трудяги, грабіжники, повстанці, зрадники та злочинці. Кожен із них стикнувся з проблемою вкраденого часу – хтось час віддавав, хтось забирав. І в кожного з них були свої причини для того, щоб взяти до рук хрономат, чи відати частину свого життя на поталу ненажерливій владі. У кожній главі ми бачимо проблеми корупції, мажорів, розкрадання держмайна та інші печальні речі. Але з цих маленьких історій не складається уявлення про світ майбутнього, немає певного відчуття того самого «майбутнього». Автор просто зобразив сучасну Україну, особливо не вигадуючи якийсь там «дивный новый мир». Можливо, це такий авторський задум, намагання перевести увагу читача на більш важливі теми, хоча цей крок доволі дивний, як для фантастичної літератури.
Фінал роману відверто розчарував. Антипович не став вигадувати щось особливе для вирішення долі людства і просто вирішив подарувати світу чудо і обнімашки.
П.С. Перформанси Дімона Хреста у Антиповича вийшли майже, як в оригіналі.

Сюжет цієї книжки може надихнути режисерів "Чорного дзеркала" на нову серію. Я б таку подивилась.
2040 рік, поява першого хрономату, що дозволяє забирати чи додавати людині біологічний час. Мотив винаходу, що змінить людство. Ну і, звичайно ж, людство, яке все й псує. Головною цінністю стає час. Він купується, береться у якості хабара, відбуваються масові грабунки, вбивства з метою вилучення славнозвісного часу.
Книга складається з паралельних історій: подружжя, яке стало жертвою грабіжника, самотній у своїй вірі священник, гібриди, чоловік, який "застряг" у 8-річному віці. Здається, що це набір окремих сюжетних ліній, але автор розплутує їх, об'єднуючи під керівництвом того ж таки священника.
І події про майбутнє, і досить постапокаліптичне їхнє тлумачення, але деякі частини, на мою думку, не досить пропрацьовані. Власне, сам винахід має вигляд якоїсь дитячої іграшки. Але сюжет повністю покриває всі "недо". Багато хто засуджує фінал Антиповича, але мені подобається, досить по-кіношному, хоч зараз знімай. Книга дійсно захоплива та цікава, автор просто говорить про важливі речі, рясно використовуючи метафори.