Ключ

Успешный молодой человек проводит выходные в баре со своими знакомыми. К ним присоединяется один знакомый одного знакомого, мужчинам хорошо, неспешная беседа перетекает в отличное времяпровождение с большим количеством алкоголя. Когда уже все начинают расходиться этот знакомый знакомого отдаёт главному герою ключ от своей квартиры и просит его пожить в ней неопределённое время ( и очень вовремя, ибо тому негде жить), главный герой соглашается, но потом, когда трезвеет, ему становится очень интересно, кто этот мужчина, и почему он так поступил. Именно с этого события и начинаются мистические приключения героя. Он знакомится с психиатром Оксаной, путешествует в Черкасскую область (оттуда родом моя мать) и когда герой едет туда из Киева, то, практически, проезжает мимо моего дома по всем знакомым мне местам)) Он фактически проводит расследование, узнаёт имя, опрашивает всех знакомых, близких и далёких людей, общается с односельчанами, одноклассниками, первой любовью, узнаёт все тайны и добирается до истины, помогая справедливости восторжествовать (или нет?)
Увлекательное произведение, я слушала в аудио, герои загадочные, некоторые вызывали сочувствие, некоторых хотелось разодрать на части голыми руками, но равнодушной не оставил никто.. Советую к прочтению всем желающим)
Хорошего дня)

Фраза з книги "Ми часто шукаємо не там і не тих" якнайповніше відображає мої відчуття після її прочитання. Адже розрекламовані в Інтернеті бажання зняти фільм за твором малювали в моїй уяві карколомні пригоди і заплутаний сюжет. Натомість я отримав масу задоволення зовсім від іншого – мови автора, трагічної історії кохання, кінцівки, яка навертає на очі сльози.
Найбільше сподобалось дві речі:
1) найменші, на перший погляд незначні дрібниці автор вдало використовує у подальшому. Наприклад, опис мови друга Ігорка, коли він жує гумку

потім знаходить іронічне відображення у описі вивіски:

2) Опис кохання з Саною– це щось! 1450 слів без жодного розділового знаку читаються на одному подиху. Без вульгарщини, притаманної жіночим романам.
Одним словом, не надзвичайно захоплююче, але оригінально і, як на мене, стильно. Тверда "четвірка".

"Ключ" - це моє знайомство із творчістю Шкляра. І залишило воно приємне враження. Сподобалася мова твору - іронічна, інтелектуальна; тонкий, дотепний, я б навіть сказала, елегантний гумор; манера письма і викладу думок - суцільне задоволення. Не знайшла (як коментував сам автор) нічого особливо містичного (звертати увагу на цифри/назви/імена, що нас оточують якось природно), особливо еротичного (відверто і чесно описані почуття, збочення), а от детектив таки є.
Головний герой - неприкаяна душа, що активно шукає свого місця під сонцем. Він володіє кількома мовами, пише "на замовлення" дисертації і статути партій. Спілкується з подібною до себе "богемою" - поетом, художником. Ця інтелігенція збирається в забігайлівці "Троє поросят", щоб обговорити, те що хвилює серце, і періодично напитися, вибачте, до свинячого виску. Ця ситуація мене наштовхнула на думку, що людям, не обділеним інтелектом і творчою уявою, важко знайти себе і спокій у сучасному світі, бо коли дивишся на події, що відбуваються аналізуєш їх причини і наслідки, на осіб до цих подій причетних, розумієш, що шукати справедливість, логіку, конструктивізм чи хоча б моральну сатисфакцію від проробленої розумової роботи марно.
Загалом, цікаво і насичено. Буду читати інші книги Шкляра.

В Шкляра я влюбилась за его язык. Хм... Неоднозначно звучит. Но сути это не меняет. Самое крутое - это то, как он пишет, какие слова выбирает, как ими манипулирует, складывает в один текст.

Только вот беда моя в том, что крутой, сильный, идеальный "Черный ворон" был первым. И теперь, путаясь в ранних романах, я каждый раз не совсем довольна, ведь, сами понимаете, это не то.

Хотя "Ключ" все же получше "Крови нетопыря", но и тут герой какой-то странный. Чуть круче, чем надо, чуть эксцентричнее и чуть страстнее (есть же такие слова?)

Понравилось ли мне? Скорее нет, чем да. Во всяком случае, я решила взять паузу с чтением Шкляра и загрузила себе Роздобудько и Лыса. Хотя еще один его том в бумаге лежит на тумбочке и намекает, что все у нас может сложиться.

Для фанатов "Черного ворона" может стать разочарованием.

Раніше із українських детективних романів читала лише твори Кокотюхи. Справили неймовірно сильне враження. Тепер у мене новий улюблений автор - Шкляр.

Ключ...Навколо нього розвиваються всі події. Але чи можу я сказати, що головним для мене тут був саме "детективний" сюжет? Особисто для мене найбільш цікавим був розвиток стосунків між Андрієм і Саною. Завідувач "відділом вбивств" і сексопатолог. Чим не ідеальна пара? Але, звісно ж, щось заважає їм насолоджуватися один одним. То загадковий "суботній чоловік", то обіцянка Сани...

Я вважаю, що цю книжку варто буде перечитати хоча б через рік. Ще раз "окунутися" в цю атмосферу...

«Одні назвуть цей роман детективом. Другі добачать у ньому твір еротичний. Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, або друге, або третє, я прошу його не читати.” - написав автор у епіграфі до своєї книги. У мене це викликало невелике напруження, оскільки ще зі шкільних часів не люблю, коли мені вказують, що читати і як розуміти прочитане, нав'язуючи те або інше ставлення, висновки, критику. На мій погляд, це детектив з цікавими еротичними моментами і слабенькою містикою. Причому детективну лінію теж оцінюю на три з плюсом, хоч я і не шанувальник цього жанру. Мої вподобання в цьому питанні не змінилися з тих давніх часів, коли я відкрила для себе Конан Дойля та Агату Крісті. Усе, що б я не брала до рук після них, явно не дотягувало. Хиба що Сідні Шелдон, але і його детективи скоріше були основою для кінотрилерів.
Від сюжету залишається депресивне враження. І не тільки тому, що кінець скоріше в дусі “всі померли”, ніж “хепі енд”. Просто життя головного героя не стало безцільним і пустим після втрати коханої, воно було таким завжди. Так само, як і майже в усіх людей, що оточують його, включно з коханою. Це люди, які не знають, навіщо вони живуть, що роблять в житті, чого вони хочуть, про що мріють. А ті, котрі мають талант, не розуміють, що з ним робити, розтрачують його попусту. Це майже тіні. Або ж роботи, які просто очікують кінця заряду батарейок. На мене це створює депресивний вплив.
А ось що мені дуже сподобалося в книзі В. Шкляра, то це мова. Я читала роман в оригіналі українською мовою і отримала задоволення від стилю, від слів, фраз, від усієї розмаїтості літературних засобів, які використав автор. Хоча частенько я скоріше вгадувала сенс декотрих слів, ніж напевно знала їх значення. Це зовсім не така українська мова, яку я вивчала в школі. Але саме це зробило читання цікавим.

Ніколи ні за яких обставин не спілкуйтесь з незнайомими людьми. Не потискайте їм руки. Не пийте разом з ними жодних напоїв у пивничках, які носять назву будь-якої казки. Не беріть у них ключі від квартири, навіть якщо у вас немає де переночувати, крім вокзалу чи холодної «білосніжки».

Але якщо ви все ж таки поспілкувалися з незнайомцем, потиснули йому руку, випили з ним у пивничці з назвою якоїсь казки, взяли у нього ключі, переступили поріг невідомої раніше вам квартири і залишились там жити – тоді в подальших історіях та ситуаціях можете винити тільки себе.

Вас очікують численні знайомства: жінки, що дають обітниці чоловікам, які в свою чергу безвісти зникли; художники, які випорскують фарбу зі шприців і таким чином створюють нові шедеври. Вас очікують нові професійні горизонти кримінальної хроніки при партійних газетах. Вас очікують нові подорожі Україною. Але всі ці очікування краще б ніколи не стали дійсністю.

Чому? Ось візьмете ключ у невідомого чоловіка – самі зрозумієте.